Настало время уважаемый читатель рассказать тебе о горе Белуха. Если ты еще не был там, то не знаешь ничего из того, чего я и сам предпочел бы не знать, а просто тривиально умолчать в самую что ни есть маленькую тряпочку. Что же подвигло меня совершить столь роковую и трагичную ошибку? Внимательный читатель это незамедлительно спросит. Сидел бы наслаждался красотой уральских гор, нещедрой на ласку природой, так нет, поперся на Алтай на самую высокую его гору! Вот тут наверное и по настоящему порылась собака, а чтоб сбить со следа сделала сами знаете что. Не знаю как, но застала меня природа в хорошем состоянии духа и физического тела, и в этот момент нанесла свой смертельный кинжальный удар, в виде крамольной мысли “Надо подняться на вершинку! » Если б посидеть, подумать, то может и прошло все незаметно. Но начав собираться, я не собирался останавливаться. Первым делом посоветовался с опытными людьми. Решил вобрать весь опыт предыдущих поколений. Опыт Бориса и Ольги оказался не столь впечатляющим. Ходили они давно и значительно ниже. Впитав его был направлен на курсы повышения к Саше. Он конечно попытался вскрыть кусочки действительности, но меня так не напугаешь: стал готовиться еще серьезнее. Далее , по возрастающей , был перенаправлен к Володе с Наташей. Говорили они много, вещей «без которых точно не обойтись» купил у них еще больше. Кроме закладок под лямки рюкзака , из купленного , ничего мне не пригодилось. Однако, сносив 3-4 кг бесполезных вещей на 140 км, смог уменьшить свой вес на 7 кг. Боря мне подсказал про кроссы. В начале намерения мои были исключительно оптимистичными: кросс по 10-20 км в течении двух недель. Но вступив на спортивную дорожку, и пробежав первые 500 м, я понял насколько сильно погорячился: темп бега слегка отставал от черепахи, зато превосходил улитку. Мой живот в ходе процесса выписывал круги, овалы, гиперболы и даже лемнискаты, качался исключительно не в такт бегу и дыханию. Про дыхание это совершенно отдельная песня. Паровозы 19 века, должны были сесть в уголок и покурить нервно бамбук. Собаки, которые встречались мне на пути и подумать не могли, чтобы напасть на меня, услышав за несколько кварталов приближающегося легкоатлета, они поджимали хвосты и прятались за своих хозяев. С хозяев собак мне бы следовало собрать налог: собаки после встречи делали свои дела дома, и гулять с ними надобность отпала. Эти мелкие неприятности не смогли напугать меня. В итоге предстартовая подготовка претерпела секвестирующие изменения: длинна пробежек сократилась до 5 км, а итоговое количество не превысило шести штук. Где то после 5-6 пробежки дело приобрело положительную динамику: я смог обогнать черепаху, и меня начинали слышать всего за 100-200 метров. Это позволило мне сделать смелый вывод: к походу готов!
Далее, как у всех в походах, путь начинался вокзалом. Лена провожала меня вся в слезах, и в темной одежде. Поцеловала меня напоследок, для чего я встал на коленки в тамбуре, поезд отправлялся с секунды на секунду. Два мужика – проводника на этот безобидный поцелуй изрекли: «Ну нельзя же так! » «Как так? –спросил я - «Давно вы в дороге? » . Оказалось давно, о чем и свидетельствовала болезненная припухлость их лиц и непроходящие синяки под глазами. Впрочем я отметил и полезное действие алкоголя на подвижной состав. Самое ценное заключалось в том, что алкоголь не способствует рекламе. Только один раз в день проводники собирались с духом, страдальческими лицами и невокальным голосом рекламировали изделия передвижного ресторана, и дешевой продукции пристанционных киосков. На больший подвиг их не хватило. Ажиотажного спроса не было, и самостоятельными героическими усилиями проводников выполнялся план по продаже водки с закуской. Я так думаю, что в конце сезона им приходилось еще доплачивать железной дороге из своих денег. Железная дорога может разориться из-за бережливости женщин. Именно женщины, собираясь в дорогу, варят яички, курочку, покупают огурчики, помидорчики, яблочки. Мужики обычно ограничиваются запасом денег; сходят в ресторан, со всеми последствиями, купят, что мимо несут, а в крайнем случае выползут на остановке до ближайшего киоска. В ближайшем киоске это тоже отлично понимают и выдерживают продукты , как марочный коньяк; до полной реализации. Пиво, водка, беляши – вот имена трех всадников железнодорожного апокалипсиса. Не мудрено, что туалеты выглядят так, будто в них разорвался не один снаряд. Хорошо выручает фирменная паленая водка: яд, содержащийся в водке, нейтрализует поступившие микробы и теряет свои ядовитые свойства. Весь железнодорожный сервис, благодаря такому единству и борьбе противоположностей, живет как здоровый организм. Но я поступил нехорошо; в дорогу был собран Леной по полной программе. И никакой прибыли подвижному составу не принес. Наоборот, когда раскладывался на столике, ловил на себе косые взгляды попутчиков и расстраивал беспредельно проводников. Проводники пытались мне продать пузырь паленой водки, но с такими здоровыми и чистыми продуктами, я б от нее помер. Вместо нее, со смаком, заваривал кофе «3х1», и пил его вприкуску со свежим ароматным печеньем. Проводники громко вздыхали, и быстро удалялись к себе в купе. Иногда даже были слышны их спитчи с использованием фольклорной лексики и непереводимых идиоматических выражений. Пассажиры путешествовали не полностью мужским составом, и не так давно, поэтому у них вопрос питания ребром не стоял. Аутентичные продукты я смог доесть самостоятельно. Ибо «Вам здесь не тут! », что попало есть не буду. Подавай мне осетринку с хреном и ананасами, обязательно на вытянутом расписном хохломском блюде, с гроздьями рябины, а чай, только из гжельского сине-белого фарфора с вензелями и лебедями, ручного высокогорного сбора. Для невнимательного читателя спешу заметить: рябина и лебеди нужны только для эстетического украшения, их назначение - подчеркнуть аутентичность посуды и способствовать усилению аппетита.
Мне интересно; кто это однажды сказал казахам, что без китайско-казахской электроники, видеоаппаратуры и «президентского» казахского коньяка нам, россиянам, живется туго? Вычислить бы этого говорливого, снять с него штаны и всыпать ему, как следует, крапивой! Казахи запомнили его слова на всю оставшуюся жизнь. И как мы только пересекли границу, неизвестным мне способом начали просачиваться в поезд. Проводники боролись как могли, но сделать что либо со все прибывающими коммивояжерами были неспособны. Джеймс Бонд – неразумное и неумелое дите, по сравнению с казахами; через тамбуры, туалет, окна везде просачивались коммерсанты. Если ты оборачивался и смотрел в окно, то в течение трех секунд перед тобой возникало широкое лицо в широкой улыбке, и тыкало свой товар в стекло. Поезд тупо стоял по часу на каждой казахской станции. А еще мне интересно, зачем при таком изобилии товара выворачивать каждую сумку и шмотку, у тех несчастных, кому непосчастливилось приехать или уехать из Казахстана?
Знакомый новосибирский вокзал встречал, как старого друга. Ничего там не изменилось, ничегошеньки, кроме того, что поставили рамку на вход и посадили полицейского. Бомбилы роем надоедливых мух встречают и провожают каждого путешественника. Причем складывается впечатление, не то, что ты такой эксклюзивный, а то, что ты являешься пищей для мух, или полным паралитиком. И никакого тебе оркестра и запотевшей рюмочки водки. Из всех торжественных процедур - только коридор из бомбил, вытянувшихся в стойку охотничьей собаки, почуявшей дичь. Это на западе тратят миллионы долларов, создают концепции рекламной продукции, снимают ролики. У нас все гораздо дешевле и сердитей: стоит навытяжку человек с немигающим взором поверх и вдаль, в руках барсетка. И всем понятно – таксист. А на миллионы, оставшиеся вместо рекламы, можно самому до конца жизни ездить на такси!
Миновав контролируемую полицией и бомбилами зону, я оставил вещи в камере хранения. Персонал в камерах хранения специально подобраны так, чтобы измотать все нервы неопытному путешественнику; двери захлопываются непосредственно перед носом, и вся очередь бежит к следующим. А еще у каждой камеры имеется свое расписание работы: здесь проверяют пассажиров на умение решать систему уравнений с двумя неизвестными. Причем оплачивают чеки в отдельной кассе, и там всегда свободно. Куда теперь пассажир с чеком денется! Не плевать же на все и уходить с багажом. Непонятно, почему? Прибыль камеры дают стабильную, вещи кладовщицы не шерстят (все на виду). Специально злить пассажиров, чтобы выслушивать ответы, кладовщицам, полагаю незачем. Прибыль от таких действий неизбежно уменьшается. Этот вопрос остался подвешенным в космосе. Кроме философской мысли о загадочной русской душе ничего не пришло на ум. Есть еще один чисто русский вариант: «Сам не съем и другому не дам! ». Не поленись, уважаемый читатель, выбери сам, что больше тебе по нраву.
Вернувшись к людям, отправился бродить по Новосибу. Побродив, отдохнув, отведав явств сибирских, посетил спортивные и альпинистские магазины. Купил себе горные ботинки «Гранит» на восхождение. Консультант, парнишка бывалый, досконально разбирался в вопросе, за что ему большой респект. Бюджет мой получил при этом ощутимую пробоину; 1/4 свободных запасов денег. Вечером получив багаж без проблем, сел на легендарную бомжевозку Новосибирск- Бийск.
Путь предстоял на Юг, в Барнаул. Если кто-то ездил по железной дороге, то он знает, что комфорт поезда определяется широтой. С уменьшением широты исчезает комфорт. В речи попутчиков резко уменьшился словарный запас, большую часть диалогов составляли паузы, междометия. Вместо союзов и предлогов использовался универсальный фольклор. Убранство вагона стало суровым: поручни и полки были гораздо толще, светильники прятались за железными решетками, кипятильник топился дровами, занавески на окнах пошиты из мешковины. «А скатерти на столиках? ». Палас на полу и скатерти на столиках к поезду не прилагались! Проводницы – молодые девчонки, в диалог с пассажирами не вступали. Почти все время они прятались в своем купе. Билеты контролировали только при посадке, просыпались и выходили пассажиры самостоятельно. Во всем стало чувствоваться нарастающее напряжение. Хорошо, что это были поздний вечер и полночи, я поспал часа три. Очкуя очутиться на финише этой поездки, сошел с поезда в Барнауле.
В Барнауле, в «зале повышенной комфортности» вернул долг Морфею: потерял сознание еще на три часа. «Зал повышенно комфортности» отличается от зала ожидания тем, что на скамейках не было посередине спинок, на потолке не были включены все светильники. Все остальные услуги считались дополнительными, получить их можно было за дополнительные деньги. «Отдых» в буквальном смысле отравляло семейство: сыночек и мама 60 и 80 лет соответственно. От сына несло потом, как от козла, даже глаза начинали слезиться. Остальные отдыхающие, обладали врожденным иммунитетом: спали, как младенцы. Открыл окно, перетащил туда скамейку, и только тогда уснул. Разбудил меня телефон: приехала вся наша команда на восхождение. Оно и понятно: утром, после обхода, подлечившихся обычно выписывают из больницы. Вещи внутри двух микроавтобусов уже не помещались. С вокзала подобрали еще четырех человек. Не мудрствуя лукаво, они были увязаны на крыше (хорошо не привязали за автобусами). Следовать предстояло на Юг, я уже был готов к любому развороту событий.
Интернационал собрался полный; американец, израильтянин, канадец, два ирландца и 13 соотечественников. Группа вся «обстреленная». Все наши из разных мест: Питер, Бугульма, Москва, Новосибирск, Барнаул, чуть не забыл Челябинск.
Поехали мы на двух микроавтобусах: Форд и какой-то кореец. Раза четыре спрашивал его название, но запомнить не смог. Да и неважно, оба одного класса, приличные, с климат - контролем, неубитые и хорошей проходимости.
Ехать 700 км. Едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем,
едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем. Недалеко еще отъехали!
Едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем. Не шутка, - далеко собрались!
Поели в Бийске. Едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем.
Перекусили на каком-то хуторе. Едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем. 200 км осталось.
Едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем, едем-едем. Пост пограничников. Полярная лисица - приехали; надо возвращаться назад. Документы у ирландцев неправильно оформлены! Стоим 3 часа, убалтываем погранцов. Ни в какую! Трясем шмотки: для директора приюта везут коньяк, и хорошее вино. С досады на документы пьем все сами. А ирландцев отправляем с гидом назад - офорМлять.
Поселок Тюнгур, приют Высотник, ночь, темнота, дождь – доехали!
Ужинаем, знакомимся с инструкторами, ночуем в палатках. Можно, доплатив, ночевать в номерах различного комфорта. Но какой смысл? Десять следующих дней предстоит ночевать в палатках, под дождем, на льду, в снегу. Пора привыкать!
Утро следующего дня - собираем рюкзаки. Часть шмоток пришлось брать в прокат. Мой 120-литровый выглядел не самым большим. Получаем продукты, палатки, веревки, плитки, газ на поход, упаковываемся: мой рюкзак 43 кг – не дойду!
Предлагают заброску шмоток на верхний приют «Высотник» конями. Приходится согласиться. Разумеется за дополнительную плату. Свободных денег остается 1/3 часть. Теперь рюкзак весит 35 кг - детский. Собрались, следует очередной развод инструкторов: сплавиться до места впадения Ак-Кема в Катунь. По традиции за дополнительную плату. Большинство говорит «Поехали! »
Встали на стрелке, надели рюкзаки - пошел дождь. Идти сегодня немного -13.5 км.
Рельеф пересеченный. Скоро в треккерах слышно хлюпанье воды. Согреваемся, пар заметен над спинами. В треккерах начинает работать мембрана. Разогреваются мышцы. Перепад высот метров 400. Тропа нормальная, грязи немного.
Под вечер останавливаемся, ставим лагерь. Первый и последний раз инструкторы кормят ужином всю группу. Народ не устал - барагозит под ночь.
Утро. Сегодня лошадиный день: предстоит пройти 30 км. Тропа - в хлам: 15 км проходит по болотистым местам, 15 км по кореньям и скалам. Перепад высот сегодня 1000 м.
Американец Уильям (Билл), улыбчивый, хороший дедушка 61 года. По профессии последнее время работает строителем экологических домов в своей Америке. Но по жизни испытал немало: было время, когда он работал проводником. Сплавлял туристов по речке Колорадо. Пешком исходил немало.
Билл слился первым. Сначала начал отставать, потом пытался передыхать, дальше пошел с инструкторами сзади. Его начали разгружать: раскидали его рюкзак, взяли на «галстук». Дошел он около часа ночи. Интеллигентный, позитивный американский дедушка после одного дня почти без акцента смог рассказать свои впечатления на русском языке. «Этта ёпппанная Ак-Кеммская тропппа! » Старательно так выговаривал, чувствуется, понимал суть утверждения.
К сожалению, он сломался. С верхнего приюта он совершал умеренные радиалки.
В группе очень много людей с хорошей подготовкой. Почему я так мало тренировался? !
Сегодня была «незапланированная», т. е. платная баня. Завтра нелегкий день.
Как жалко было расставаться с Биллом. Позитивный, неслабый, оптимист. Всегда с улыбкой, понимающий, прошедший школу жизни. Внутри каждого из нас есть пружина, она ломается и все…Последние приготовления: делим продукты по палаткам, окончательно подбираем железо и снарягу. Шерп Дима за плату несет вещи на Томские стоянки.
Дима, огромный 190+ см, 110-105 кг молдаванин. СССР распался, работы не стало, Диму ничего не держало на Родине. Ни жилья, ни образования не было. Дима поехал на заработки в Россию. Помыкался, поработал до кровавого пота. Денег не хватало до следующей недели. Вспомнил, что занимался туризмом, пристроился помогать инструкторам. Так помаленьку оказался на «Высотнике». Летом, в сезон, подрабатывал шерпом, в несезон заготавливает дрова, строит. Живет, создает, приносит пользу. Не жалуется, сыт и на том спасибо! Я не думаю, если без Димы, нас бы пустила к себе Белуха. Но об этом отдельно.
Сегодня нам предстоят 17 км. Набор-1000м. Идем мимо базы МЧС на нижнем Ак-Кемском озере, метеостанции. Начался альпийский луг, с горными маками, эдельвейсами! Как будто попадаешь на другую планету! Впереди появилась крошечная среди исполинов гор - часовенка. Заходим в ухоженную часовенку. Иконы, свечи, на стене список: более 25 человек остались здесь навечно. Молимся молча.
Верхнее Ак-Кемское озеро. Это даже не озеро, а сотня рукавов ручьев, сплетенных в немыслимый лабиринт. Вода непередаваемого молочно-зеленого цвета. Тропа исчезает на глазах. Вот уже впереди ледник Ак- Кем. Это место встречи двух змей: ледяная тает, водяная просыпается, набирает силу и как один из малых притоков питает Катунь - хозяйку Алтая. Впереди виден голубой край ледника. Здесь толщина ледника падает до 10 метров. Лед не в силах сопротивляться теплу долины, пятится назад, отдавая долине реку. Альпийский луг, обрывается, уступая место царству камня, льда и воды.
Вступили на ледник. Начинается дождь со снегом. Идем след в след по гребням ледника. Дождь пробирает насквозь, одежда, рюкзак промокает, становятся свинцово-тяжелыми. Накидки не помогают. Сходить с гребней опасно - провалишься в трещины. Бесчисленные речки и ручьи, преодолеваем, помогая друг другу. Иногда приходится перебрасывать рюкзак, потом прыгать самому. Иначе не долететь, иначе захлопнется ледяная ловушка. Все меньше дождя и все больше снега.
Вдруг слышим крики. В голове крутится самое худшее: кто-то провалился, зовет на помощь. Останавливаемся, инструктора со спасателем МЧС идут с веревками на крик. Все уже устали и замерзли, но мы сделаем все, чтобы вытащить людей. Проходит около часа, наши возвращаются. Это два молодых дебила решили «пощупать Ак-Кемскую стену». Очень много палаток стоит на Ак-Кемском озере, молодежь делает радиалки на ледник. Сверху на стене висят созревшие лавины. Достаточно небольшого шороха, чтобы лавина, сорвавшись с почти вертикальной 1.5 км стены, покатилась на ледник, похоронив все на своем пути. Инструкторы еле отговорили эту молодежь. Все не зря!
Покрытые ледовыми корками мы продолжаем свой путь. Пасмурно, дождь кончился, идет редкий снег.
Встретилась группа, предупреждает нас, что на леднике Менсу, в этом году в трещины уже провалилась куча народа. Спасибо родные, будем осторожнее.
Остановка, мажемся солнцезащитным кремом. Солнце не видно, но рассеянный свет сожжет кожу, ослепит. Если не одеть горные очки, то завтра не откроешь глаз. Нахватавшись зайчиков, будешь сидеть совершенно беспомощный, из глаз будут непрерывно течь слезы. Гребни закончились: снег, лед, курумник. Под вечер добираемся на каменную косу. Маленькая фанерная будка на камнях и есть томские стоянки. Ставим палатки вокруг будки.
На томских стоянках последний день ночует вторая группа. Белуха закрыла все сплошной пеленой, не пустила к себе. Столько усилий, здоровья, денег…
С этого момента начинаются недетские моменты нашего путешествия. Примерно в 9 вечера в лагерь спускается Коля – спасатель с Эльбруса.
Его рассказ: « Андрей давно меня звал на Белуху. (Андрей Еремин («Француз»), спасатель с Белухи. Живет вместе со всеми в бочках на озере. В сезон договаривается с палаточниками, «таскает» их за деньги на вершину. В Барнауле работы мало, а тут воля, воздух. Ну и срубить денег на всю зиму можно с туриков. Привык, лет 15 так живет. ) Договорились, приехал. Решили не ждать погоды и сбегать за световой день. Погода так себе, постоянно идет снег. Решаем идти, времени в обрез. С собой только перекус , вода, веревки. Если что, ночуем на томских. Идем, упираемся. Прошли перевал Берельского. Идем мимо склона Западной Белухи. Не успели среагировать: снег ухнул, присел, поехал. Заколбасило в лавине. Снег мокрый, тяжелый, как цемент. Не хватает воздуха. Темно, нечем дышать. Из последних сил мельтешу руками. Увидел светлый снег. Ногами делаю велосипед, поднимаюсь вверх, 10 см, 20 см, 30… Теряю сознание. Прихожу в себя. Наверху обвалилась корочка снега, образовалось отверстие. Замерз - скорее наверх. Выбираюсь, кричу. Андрюха не отзывается. Мне повезло: накрыло краем лавины. Бегаю, ищу. Заметил рукавицу, копаю руками снег. Проходит час, два, три, четыре. Думаю, что уже не найду, натыкаюсь на тело. Задохнулся… Б…. С…Н…Х…Ё. . Т...М...!! ! ! Что же мы с тобой наделали!!!!? ? ? Тащу Андрюху через 2х-метровые вывалы лавины. Дотащил до тропы. Сил нет. Один не дотяну! Иду на томские за помощью. »
Напоили Колю чаем, накормили. По спутниковому телефону сообщили МЧС - никам, и себе в нижний лагерь. Говорить между собой не хочется. Да еще вчера Денис еле дошел до лагеря: разболелась старая травма колена.
Денис. Отличный парень из Москвы. Давно, отлично фотографирует, спокойный, адекватный. Ну почему так не везет хорошим людям?
Группа уже потрепанная. Ноги у всех до голеностопа замотаны лейкопластырем. Все «мотаемся» вовремя, мясо ни у кого не торчит. Как ни старался сохранить ногти, не смог. Все 10 почернели, со временем слезут! На такие мелочи никто не обращает внимание.
Утро. Коля уходит и вторая группа уходят вниз.
Томские стоянки. Пришли под вечер. Место под палатки это расчисченные пятачки со щебенкой, среди крупных камней. Ставим палатку. Безумно счастливы, когда удается хоть один колышек вогнать в щебенку. Остальные веревки заматываем за камни. Дует сильный ветер. Собираем плоские камни и обкладываем ими периметр палатки. Нас трое: Юля, Стас и я.
В группе всего трое девушек: Юля, Юля- инструктор, и Женя с Новосибирска. Те счастливые туристы, что живут с девушками, являются красной тряпкой для остальных «неудачников». Маленькая часть походного уюта, и проблема второго носка, в этих палатках удачно разрешена.
Юля -25 летняя девушка с Москвы. Работает в косметической фирме.
Как обидно было здоровым мужикам: девушка реально ходит очень сильно. Я узнал: секрет в одном виде аэробики, которым занимается «слабый пол». Выносливость вырабатывают исключительную.
Мелкие камни под палаткой очень острые: разрезают все дно нашей палатке. Вода неизбежно натекает под полог. Супер-пупер самонадувающийся коврик Стаса получает пробоину и идет на дно, как Титаник. Свой трехслойный коврик я отдал Юле. Сам взял ее двухслойный. Так что в эту ночь у меня появился компаньон по несчастью. Спальник Стаса, намокает и он мерзнет вместе со мной. И это несмотря на то, что пробоину удалось заделать широким лейкопластырем.
Мы выбираемся на ледник «Арбуз» тренироваться. Одеваем обвязку, кошки. Берем железо, веревки. Арбуз правда похож на такой огромный ледяной колобок. Лезем вверх, поперек, вниз. Снова и снова до автоматизма. Целый день идут лавины. Иногда смотрим, если лавина на виду. Падают везде, но мы видим только Ак-Кемскую стену. Я насчитал 12 штук.
Возвращаемся в лагерь. Готовимся ко сну, завтра вставать в 3 часа ночи.
Когда все разошлись по палаткам, слышим горловое пение. Дима отошел от лагеря, совершает тибетскую молитву. Спасибо, Дима! Не знаю что случилось, но встав ночью, видим абсолютно чистое звездное небо.
У нас в связке заминка: палатка вмерзла в лед, который натек вечером под палатку.
Утром, пока мы тренируемся на Арбузе, разогреваются камни по всей стоянке. Вода ручьями стекает вниз. В палатке два пальца воды, вычерпываем кружкой. Ложимся спать.
Когда приходит время сбора обнаруживается, что полог смерзся вместе со щебенкой, залитой водой. Колышек и камни вокруг превратились в сплошную ледово-каменную глыбу. Дно палатки рвется еще сильнее, а колышек со стяжкой, пришлось как скульпторам вырубать из грунта ледорубами. Вырубив палатку, вытрясываем лед изнутри и бегом догоняем группу.
Так интересно: связки, живой строчкой светлячков поднимаются на перевал Делоне.
Денис доходит с нами до перевала, пытается лезть вверх. Не может, нога распухла не сгибается. Слезы блестят у него на ресницах. Прощается с нами, будет ждать нашего возвращения на томские стоянки.
Выбираемся на перевал: встает Солнце. Горы алые, малиновые, золотые! . Дух захватывает! Мощь! Другого слова не подберешь. Понимаешь, как это все происходит: снег ложится на горы. Накопившись, срывается лавинами и падает на ледники. В ледниках прессуется, и ползет ледяной змеей 300 метровой толщины вниз по склону. Вмерзшие камни, как великанский рашпиль прорезают горы, создавая рельеф. Внизу ледник умирает, давая жизнь реке.
Спускаемся с перевала на ледник Менсу. Это место альпинисты называют «сковорода». Вокруг зубцами белеют горы. Снег трех оттенков; белый, голубой и зеленый. Небо сегодня ясное. На этой высоте оно уже не голубое. Фиолетовое, ближе к темному. Горы не дают разгуляться ветру. Действительно, как на сковородке.
Проходим до середины, вяжемся в связки по 5-6 человек. Солнце греет все сильнее. Не факт, что снежные мостики выдержат, следующую связку. Снег липнет к ногам, ботинки становятся все тяжелее.
Но вот последний тягун. Подъем очень крут, хочется одеть кошки. Слышим шум винтов: вертолет. Всякие ненужные мысли прут в голову. Он пролетает совсем низко над нами.
Выходим к штурмовому лагерю.
Седло Берельского.
Вертолет оказывается привез спасателей, откапывать тело. Следущей лавиной завалило уже мертвого Андрея на тропе, и отнесло неизвестно куда. Спасатели разбили пять палаток.
Вертолет творит такой смертельный номер, что мне становится страшно: подлетает к склону, становится одним колесом на склон. Винт вращается в каких то сантиметрах от горы. Небольшой порыв ветра, неловкое движение и все смешается в кучу железа, снега и мяса. Может провоцирует лавины, чтобы не засыпать спасателей, а может прижимает снег к склону.
Мы подходим, становимся лагерем, высота 4000 м. Воздух тянет из организма воду. С каждым выдохом происходит обезвоживание. Нужно много пить. Вода из топленого снега – дистиллированная, не утоляет жажды. Хочется пить, жажда все сильнее. Утром опухает лицо. Инструкторы взяли порошок гуараны, но его очень мало.
У нас в составе очередная потеря: у Рашида началась горняшка. Голова, как чугун, таблетки не помогают. Остается ждать нас в штурмовом лагере.
Ничего, вот уже цель –рядом! Выходить снова в 3 часа ночи.
Поднялись, собрали штурмовые рюкзаки. Тропа, идем вдоль места, где «похоронен» Андрей. Спасатели нарыли вдоль склона несколько рядов двухметровых канав. Снеговые щупы и лопаты даже не забирают с собой на ночь. Весь опасный склон бежим вверх по одному бегом. Миновав опасное место вновь вяжемся в связки, тропим дорогу, вокруг много трещин.
Подходим Восточной Белухе. На последнем подъеме висят созревшие лавины, подниматься тут нельзя… Идем вокруг, на самый край гребня. Сверху висит макролавина. Ледяная глыба диаметром метров 60 окружена со всех сторон сугробами снега. 10-20 железнодорожных составов льда и снега повисли на неустойчивом основании. Все, выкарабкались на край Ак-Кемской стены.
Подъем вместо категории 2В, превращается в категорию 3В. Лезть придется не только по снегу, но и по каменным скалам, местами без страховки.
Женя командир и начальник новосибирцев отправляет своих подчиненных назад, в лагерь. Сам идет с нами. Юля- инстуктор, ведет 4 человек назад, в лагерь. Абсолютно верное решение! Я бы тоже так сделал.
Но мне легче, я один, и полезу на вершину даже на зубах. Сил не остается совсем. Ползу по стене, справа, в нескольких сантиметрах 1.5 км пропасть. Страха нет: усталость такая, что становится все равно. Шаг, подтянулся, переставил жумар, воткнул ледоруб, следующий шаг…
Повезло: нашли оставленные предыдущей группой веревки. Забрались на плато, «отдыхаем», легче не становится. Одышка, усталость. Ясно – надо лезть до конца . Последний подъем- 150 м чистого льда.
Откуда брать силы? В висках стучит, перед глазами прыгают желтые и красные пятна, размером с баскетбольный мяч. Все вершина! Передо мной весь Алтай!
На вершине есть колокол, позвонил в память всех погибших. Есть среди них и уральцы. В прошлый год за день «сгорел» от воспаления легких перворазрядник по альпинизму из Екатеринбурга. Есть погибшие челябинцы в трещинах. Не чувствую удовлетворения, радости. Это Белуха позволила приблизиться к себе.
Мучительно в себе ищу повод для радости. Напрасно, наверное слишком устал. Спускаемся, раздеваюсь до плавок и купаюсь в снегу. Полегчало! На кромке стены ждем вечера, чтобы вернуться в лагерь. Вдруг от стены, отрывается льдина и сносит тропу по которой мы вчера в это время прошли на берельское седло.
Приходит вечер, счастливая гусеница идет в базовый лагерь. Подходим к опасному месту…. . Оказывается пока мы лазили вверх, восемь лавин снесли всю тропу. Траншеи , вырытые спасателями засыпаны полностью. Опять бегом пересекаем склон. В лагере узнаем, как только «отказники» вернулись в лагерь лавины ринулись на тропу. Спасатели вовремя ушли с места, заметив «колобки» - первые предвестники лавины.
Еще вчера нечаянно подслушал разговор Леши с Иваном.
Леша – канадец, бывший наш. Профессор математики. К. м. с. по альпинизму.
Иван старший инструктор- м. с.
Л- Ты понимаешь это же авантюра?
И- Понимаю, у тебя есть идеи?
Л- Ждем двое суток!
И- Ты погоду гарантируешь? . Идем по утру и вечером возвращаемся!
Так и произошло, пока склон не нагрело солнце, мы пробежали по нему. Когда солнце зашло и снег «схватился», мы пробежали назад. Проблема в том, что не исключено, что если замерзший лед, отодвинет снег от склона, лавина пойдет ночью.
Мне непонятно почему Ваня разрешил Юле увести «отказников» днем? . В душе начинает загораться маленький уголек. Я знаю, что уже порвал удила.
В лагере спасателей уныние. Завтра последний день, когда они пробуют достать тело. Через несколько дней по этим же местам начнут скатываться верхние лавины, те что остаются висят выше уже сошедших. Андрей не первый, кто навсегда останется здесь. Этот склон между собой зовут Серун. Около 10 тел. «похоронено» здесь.
Вышли затемно. Самое сильное впечатление, когда пересекали след ледовой лавины. Борозды снега, расчесанные громадной расческой заканчивались у огромной глыбы льда. Глыба остановилась, когда собрала перед собой гору снега. По краям ледовой дорожки находились двухметровые выверты снега. Первые группы ледорубами пробивали в них тропу. След был шириной метров 15. Солнце за лето начнет выжигать по этому следу трещину.
К томским стоянкам я подходил вновь без сил. На курумнике силы совсем оставили меня – начал падать. Последнее падение на камни- перехватывает дыхание, алым огнем горит подвернутая нога. Сел, прихожу в себя. А точнее не хочу показываться народу с перекошенным от боли лицом.
Снимаю с себя верхнюю одежду, прямо в термобелье иду купаться в ручье. Ручей, прорезает ледник Арбуз. Ледяная вода не вызывает страха. Страшнее остаться с усталостью.
Перекусили, Иван говорит надо идти в верхний приют. Не понимаю. Гонки предыдущих дней выкроили два дополнительных дня. Группа измотана. Самые сильные решают идти на озеро Горных духов, и там переночевать. Но даже до верхнего приюта 17 км. Ярость разгорается во мне все сильнее. Спуск по леднику: Сила Димы закончилась, пошел снег с дождем, задул ледяной ветер. Без палок, на леднике оставляю все силы. Начинаю падать. Смотрю по сторонам: падают почти все, даже инструкторы.
На озеро не хватило духа идти даже самым выносливым из нас. Ледник, почти весь, покрылся ручьями.
Начинаю понимать, что Ивану нужно как можно больше народу развести на лошадей, для этого он загонит нас сегодня. Все, ломаюсь! Не пружина, сам. Вместе с вулканом злости, появляется дикая сила. В лагерь дохожу не чувствую ни рук, ни ног.
Народ приходит в лагерь с белыми, перекошенными от нагрузки лицами.
Я дальше пойду сам. Больше не могу видеть инструкторов- разводителей на бабки. Переломаться мог любой из нас. Но на это наплевать, лишь бы выкачать как можно больше бабосов. Все инструктора с Москвы и с Питера, конечно там другой уровень зарплат. Но почему, сходить на Белуху выходит дороже, чем объехать пол Европы? Я вышел за флажки, и стало все по-барабану.
Обидно, то что альпинизм совсем не то, что поют в песнях. А местами прямо противоположное. Связки подбираются с одним приоритетом – выжить. У неопытных связок вероятность вернуться самая малая. Не забыли инструкторы загрузить нас большим запасов продуктов, которые мы как ишаки разнесли по стоянкам. Короче меня понесло……
Верхний приют. Марк и Филипп. Ирландцы догнали группу на второй день. Марк коренастый, рыжий – типичный. Филипп высокий, с длинными черными вьющимися волосами, утонченными чертами лица похож на венецианца. Самый боевой из них Филипп, поднимался на 7000-ки в Андах, на Гималаях. На Белуху они зашли в числе первых. Но здесь случилась беда: у Филиппа на верхнем взъеме стопы абцесс. Опухоль величиной с куриное яйцо. Они решают идти через Кара-Тюрек и затем Кучерлу, отдельно от группы.
Я спускаюсь по Ак-Кему до перевала Кузояк, и выхожу на Кучерлу. Молодые инструкторы, пробуют остановить меня; не тут то было. Люди мнутся, хотят идти со мной, но кто боится заблудиться, кто не хочет подвести инструкторов, кто хочет нахвататься новых впечатлений. В итоге иду один. Ване уже все ясно, говорит мне , где в закладке оставил палатку.
Беру продуктов ровно на 1.5 дня, большую часть вещей отправляю с лошадьми и основной группой. Свободных денег остается 1/20 часть. Перед обедом выхожу. Оказывается обратный путь не совсем легкий. Два раза при переправах через ручьи терял основную тропу. Под вечер, добрался до места закладки палатки. Там стоят местная семья – решили сходить к подножию Белухи, показать деткам красоту.
Туристы душевные и нормальные люди, поговорили с ними об Андрее, горе, маршрутах. Они накормили меня (так бы пришлось обходиться сухомяткой). Подсказали мне о домиках на Трех Березах. Решаю не искать палатку, переночую в домиках. Все же на 3 км ближе к нижнему приюту. Тепло прощаюсь с хорошими людьми. Иду уже в полной темноте, тропу больше чувствую, чем вижу. Очередной ручей, опять теряю тропу. Придется ночевать в лесу. Ползаю по берегу, ищу следы. Через 20 минут нахожу тропу.
Дохожу до Трех Берез. Два домика из свежестуганных досок, деревянные лежаки внутри, сухо, тепло, чисто. Я один внутри, недалеко стоят 4 палатки.
Просыпаюсь от того, что народ из палаток, проснувшись начал шарахаться по домикам. Встал, поел, 5 утра. Иду на перевал. Уже не терпится дойти до приюта. Отойдя на 2 км слышу шум двигателя- едет УАЗ таблетка, рядом на конях два алтайца с ружьями. Машу рукой. Сначала не хотели останавливаться, проезжают мимо. Потом здравый смысл (как не подработать) берет вверх. Останавливаются, спрашивают сколько заплачу. Идти пешком 18 км неохота, предлагаю половину свободных денег, видимо офигев от суммы еще в полтора раза поднимают цену. Гордо продолжаю путь, но говорят «Садись! ».
Залезаю в таблетку, на полу стоят кожаные баулы. Из них течет кровь. Алтаец все лезет и лезет под шкуру. Ладно, фиг с вами, разговариваю. Алтайцы едут не с охоты. Они забили в табуне коня, переломавшего ногу. Поэтому они тоже хмурые и злые. Разговаривать и тем более выпивать с алтайцами не следует никогда. Но пустота внутри позволяет не заискивать, не зависеть и не раздражать людей. Это нечто без слов удерживает их от любой агрессии. Внутренне они понимают, что несмотря на то, что мы из разных миров, между нами нет никакой разницы....
Заканчивается все тем, то они предлагают съездить на платную рыбалку на большую рыбу. Конечно бы съездил, только денег нет.
Останавливаемся напротив Высотника. Прощаюсь с алтайцами. Иду в приют. Оказываюсь там первый из группы. Снимаю комнату и с таким наслаждением плюхаюсь на кровать с бельем. Как хорошо! Счастье есть.
Просыпаюсь к обеду, счастье заканчивается. В животе нахожу присосавшегося клеща.
Выкручиваю, клещ присосался совсем недавно, пока спал. Ложу клеща в целлофан- иду сдаваться. В приюте директор и его жена испугались. На испуге, нахаляву получил от них йодантипирин . Энцефалита не сильно боюсь – но есть другие прелестные болячки. К ужину приходят Марк с Филиппом. Марк никакой, Филипп держится, хотя абцесс не спадает.
Продуманная принимающая сторона решает показать нас врачам. Думаю испугались в основном из-за иностранца Филиппа. Но за такси должны заплатить мы с Филом. Противно так долго беру
Настав час шановний читач розповісти тобі про гору Білуха. Якщо ти ще не був там, то не знаєш нічого з того, чого я і сам волів би не знати, а просто тривіально замовчати в найменшу ганчірочку. Що ж спонукало мене зробити таку фатальну і трагічну помилку? Уважний читач негайно запитає. Сидів би насолоджувався красою уральських гір, нещедрою на ласку природою, то ні, поперся на Алтай на найвищу його гору! Ось тут напевно і по-справжньому порився собака, а щоб збити зі сліду зробив самі знаєте що. Не знаю як, але застала мене природа в хорошому стані духу та фізичного тіла, і в цей момент завдала свого смертельного кинджального удару, у вигляді крамольної думки “Треба піднятися на вершинку! ” Якби посидіти, подумати, то, може, й пройшло все непомітно. Але почавши збиратися, я не збирався зупинятися. Насамперед порадився з досвідченими людьми. Вирішив увібрати весь досвід попередніх поколінь. Досвід Бориса та Ольги виявився не таким вражаючим. Ходили вони давно і значно нижчі. Ввібравши його був направлений на курси підвищення до Сашка. Він звичайно спробував розкрити шматочки дійсності, але мене так не налякаєш: став готуватися ще серйозніше. Далі, за зростаючою, був перенаправлений до Володи з Наталкою. Говорили вони багато, речей «без яких точно не обійтися» купив ще більше. Крім закладок під лямки рюкзака, з купленого, нічого мені не знадобилося. Проте, зносивши 3-4 кг непотрібних речей на 140 км, зміг зменшити свою вагу на 7 кг. Боря мені наказав про кроси. На початку наміру мої були винятково оптимістичні: крос по 10-20 км протягом двох тижнів. Але вступивши на спортивну доріжку і пробігши перші 500 м, я зрозумів наскільки сильно погарячкував: темп бігу злегка відставав від черепахи, зате перевершував равлика. Мій живіт у ході процесу виписував кола, овали, гіперболи і навіть лемніскати, хитався виключно не в такт бігу та диханню. Про подих це зовсім окрема пісня. Паровози 19 століття повинні були сісти в куточок і покурити нервово бамбук. Собаки, які зустрічалися мені на дорозі і подумати не могли, щоб напасти на мене, почувши за кілька кварталів легкоатлета, що наближається, вони підтискали хвости і ховалися за своїх господарів. З господарів собак мені слід було б зібрати податок: собаки після зустрічі робили свої справи вдома, і гуляти з ними потреба відпала. Ці дрібні неприємності не змогли налякати мене. У результаті передстартова підготовка зазнала секвестірующіх змін: довжина пробіжок скоротилася до 5 км, а підсумкова кількість не перевищила шести штук. Десь після 5-6 пробіжки справа набула позитивної динаміки: я зміг обігнати черепаху, і мене починали чути всього за 100-200 метрів. Це дозволило мені зробити сміливий висновок: готовий до походу!
Мені цікаво; хто це якось сказав казахам, що без китайсько-казахської електроніки, відеоапаратури та «президентського» казахського коньяку нам, росіянам, живеться туго? Обчислити б цього балакучого, зняти з нього штани і всипати йому, як слід, кропивою! Казахи запам'ятали його слова на все життя. І як ми тільки перетнули кордон, невідомим мені способом почали просочуватися в поїзд. Провідники боролися як могли, але зробити що-небудь з усіма комівояжерами, що прибувають, були нездатні. Джеймс Бонд – нерозумне та невміле дитя, порівняно з казахами; через тамбури, туалет, вікна скрізь просочувалися комерсанти. Якщо ти обертався і дивився у вікно, то протягом трьох секунд перед тобою виникало широке обличчя у широкій усмішці, і тицяло свій товар у скло. Поїзд тупо стояв по годині кожної казахської станції. А ще мені цікаво, навіщо при такому достатку товару вивертати кожну сумку та шмотку у тих нещасних, кому не пощастило приїхати чи виїхати з Казахстану?
Знайомий новосибірський вокзал зустрічав як старого друга. Нічого там не змінилося, нічого, крім того, що поставили рамку на вхід і посадили поліцейського. Бомбіли роєм набридливих мух зустрічають та проводжають кожного мандрівника. Причому складається враження не те, що ти такий ексклюзивний, а те, що ти є їжею для мух, або повним паралітиком. І ніякого тобі оркестру та запітнілої чарочки горілки. З усіх урочистих процедур - тільки коридор з бомбил, що витягнулися в стійку мисливського собаки, який почув дичину. Це заході витрачають мільйони доларів, створюють концепції рекламної продукції, знімають ролики. У нас все набагато дешевше і сердит: стоїть навитяжку людина з немиготливим поглядом поверх і вдалину, в руках барсетка. І всім зрозуміло – таксист. А на мільйони, що залишилися замість реклами, можна до кінця життя їздити на таксі!
Минувши контрольовану поліцією та бомбилами зону, я залишив речі в камері схову. Персонал у камерах зберігання спеціально підібрані так, щоб виснажити усі нерви недосвідченому мандрівнику; двері зачиняються безпосередньо перед носом, і вся черга біжить до наступних. А ще кожна камера має свій розклад роботи: тут перевіряють пасажирів на вміння вирішувати систему рівнянь із двома невідомими. Причому оплачують чеки в окремій касі і там завжди вільно. Куди тепер пасажир із чеком подінеться! Не начхати ж на все і йти з багажем. Незрозуміло чому? Прибуток камери дають стабільну, речі кладовщиці не вовняться (все на увазі). Спеціально злити пасажирів, щоб вислуховувати відповіді, комірницям, гадаю нема чого. Прибуток таких дій неминуче зменшується. Це питання залишилося підвішеним у космосі. Крім філософської думки про загадкову російську душу нічого не спало на думку. Є ще один суто російський варіант: "Сам не з'їм і іншому не дам! ". Не полінуйся, шановний читачу, вибери сам, що більше тобі до вподоби.
Повернувшись до людей, вирушив блукати Новосибом. Побродивши, відпочивши, покуштувавши сибірських явств, відвідав спортивні та альпіністські магазини. Купив собі гірські черевики "Граніт" на сходження. Консультант, хлопець бувавий, досконально розбирався у питанні, за що йому великий респект. Бюджет мій отримав при цьому відчутну пробоїну; 1/4 вільних запасів грошей. Увечері отримавши багаж без проблем, сів на легендарну бомжевозку Новосибірськ-Бійськ.
Шлях чекав на Південь, Барнаул. Якщо хтось їздив залізницею, він знає, що комфорт поїзда визначається широтою. Зі зменшенням широти зникає комфорт. У промови попутників різко зменшився словниковий запас, більшість діалогів становили паузи, вигуки. Замість спілок та прийменників використовувався універсальний фольклор. Оздоблення вагона стало суворим: поручні та полиці були набагато товщі, світильники ховалися за залізними ґратами, кип'ятильник топився дровами, фіранки на вікнах пошиті з мішковини. «А скатертини на столиках? ». Палас на підлозі та скатертини на столиках до поїзда не додавались! Провідниці – молоді дівчата, у діалог із пасажирами не вступали. Майже весь час вони ховалися у своєму купе. Квитки контролювали лише при посадці, прокидалися та виходили пасажири самостійно. У всьому стало відчуватися напруга, що наростає. Добре, що це були пізній вечір і півночі, я поспав години зо три. Очікуючи опинитися на фініші цієї поїздки, зійшов з поїзда в Барнаулі.
У Барнаулі, в «залі підвищеної комфортності», повернув борг Морфею: знепритомнів ще на три години. «Зал підвищеної комфортності» відрізняється від зали очікування тим, що на лавках не було посередині спинок, на стелі не були включені всі світильники. Решта послуг вважалися додатковими, отримати їх можна було за додаткові гроші. «Відпочинок» буквально отруювало сімейство: синочок і мама 60 і 80 років відповідно. Від сина несло потім, як від козла, навіть очі починали сльозитись. Інші відпочиваючі, мали вроджений імунітет: спали, як немовлята. Відчинив вікно, перетягнув туди лаву, і лише тоді заснув. Розбудив мене телефон: приїхала вся наша команда на сходження. Воно й зрозуміло: вранці, після обходу, тих, що підлікувалися, зазвичай виписують з лікарні. Речі всередині двох мікроавтобусів уже не містилися. З вокзалу підібрали ще чотирьох людей. Не мудруючи лукаво, вони були пов'язані на даху (добре не прив'язали за автобусами). Слідувати на південь, я вже був готовий до будь-якого розвороту подій.
Інтернаціонал зібрався повний; американець, ізраїльтянин, канадець, два ірландці та 13 співвітчизників. Група вся «обстріляна». Всі наші з різних місць: Пітер, Бугульма, Москва, Новосибірськ, Барнаул, мало не забув Челябінськ.
Поїхали ми двома мікроавтобусами: Форд і якийсь кореєць. Разів чотири питав його назву, але запам'ятати не зміг. Та й неважливо, обидва одного класу, пристойні, з кліматом - контролем, неубитими і гарною прохідністю.
Їхати 700 км. Їдемо-їдемо, їдемо-їдемо, їдемо-їдемо, їдемо-їдемо, їдемо-їдемо, їдемо-їдемо,
їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо. Неподалік ще від'їхали!
Їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо. їдемо. Не жарт, далеко зібралися!
Поїли у Бійську. Їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо. їдемо.
Перекусили на якомусь хуторі. Їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо. їдемо. 200 км.
Їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо, їдемо. їдемо. Посаду прикордонників. Полярна лисиця – приїхали; треба повертатись назад. Документи у ірландців неправильно оформлені! Стоїмо 3 години, убалтуємо прикордонників. Ні в яку! Трясемо шмотки: для директора притулку везуть коньяк, і гарне вино. З прикрості на документи п'ємо всі самі. А ірландців відправляємо з гідом назад - оформляти.
Селище Тюнгур, притулок Висотник, ніч, темрява, дощ – доїхали!
Вечеряємо, знайомимося з інструкторами, ночуємо у наметах. Можна, доплативши, ночувати у номерах різного комфорту. Але який сенс? Десять наступних днів доведеться ночувати в наметах, під дощем, на льоду, снігу. Час звикати!
Ранок наступного дня – збираємо рюкзаки. Частину шмоток довелося брати у прокат. Мій 120-літровий виглядав не найбільшим. Отримуємо продукти, намети, мотузки, плитки, газ на похід, пакуємося: мій рюкзак 43 кг – не дійду!
Пропонують закидання шмоток на верхній притулок «Висотник» кіньми. Доводиться погодитись. Зрозуміло, за додаткову плату. Вільних грошей залишається 1/3 частина. Тепер рюкзак важить 35 кг – дитячий. Зібралися, слід чергове розлучення інструкторів: сплавитися до місця впадання Ак-Кема в Катунь. За традицією, за додаткову плату. Більшість каже «Поїхали! »
Встали на стрілці, одягли рюкзаки – пішов дощ. Йти сьогодні трохи –13.5 км.
Рельєф перетнутий. Незабаром у трекерах чути хлюпання води. Зігріваємось, пара помітна над спинами. У трекерах починає працювати мембрана. Розігріваються м'язи. Перепад висот метрів 400. Стежка нормальна, бруду небагато.
Надвечір зупиняємось, ставимо табір. Перший та останній раз інструктори годують вечерею всю групу. Народ не втомився – бараґозить під ніч.
Ранок. Сьогодні кінський день: має пройти 30 км. Стежка - в мотлох: 15 км проходить по болотистих місцях, 15 км по корінням і скелях. Перепад висот сьогодні 1000м.
Американець Вільям (Білл), усміхнений, гарний дідусь 61 року. За професією останнім часом працює будівельником екологічних будинків у Америці. Але в житті випробував чимало: був час, коли він працював провідником. Сплавляв туристів річкою Колорадо. Пішки виходив чимало.
Білл злився першим. Спочатку почав відставати, потім намагався перепочити, далі пішов з інструкторами ззаду. Його почали розвантажувати: розкидали його рюкзак, взяли на краватку. Дійшов він близько першої години ночі. Інтелігентний, позитивний американський дідусь після одного дня майже без акценту зміг розповісти свої враження російською мовою. «Ця єппанна Ак-Кеммська тропа! » Старанно так вимовляв, відчувається, розумів суть твердження.
На жаль, він зламався. З верхнього притулку він робив помірні радіалки.
У групі дуже багато людей із гарною підготовкою. Чому я так мало тренувався?
Сьогодні була "незапланована", тобто. платна лазня. Завтра нелегкий день.
Як шкода було розлучатися з Біллом. Позитивний, слабкий, оптиміст. Завжди з посмішкою, який розуміє, що пройшов школу життя. Всередині кожного з нас є пружина, вона ламається і все… Останні приготування: ділимо продукти наметами, остаточно підбираємо залізо і спорядження. Шерп Діма за плату несе речі на Томські стоянки.
Діма, величезний 190+ см, 110-105 кг молдаванин. СРСР розпався, роботи не стало, Діму нічого не тримало на Батьківщині. Ні житла, ні освіти не було. Діма поїхав на заробітки до Росії. Помикався, попрацював до кривавого поту. Грошей не вистачало до наступного тижня. Згадав, що займався туризмом, влаштувався допомагати інструкторам. Так поступово опинився на «Висотнику». Влітку, під час сезону, підробляв шерпом, у несезон заготовляє дрова, будує. Живе, створює, приносить користь. Не скаржиться, ситий і на тому спасибі! Я не думаю, якби без Діми, нас би пустила до себе Білуха. Але це окремо.
Сьогодні на нас чекає 17 км. Набір 1000м. Ідемо повз базу МНС на нижньому Ак-Кемському озері, метеостанції. Почався альпійський луг, з гірськими маками, едельвейсами! Неначе потрапляєш на іншу планету! Попереду з'явилася крихітна серед велетнів гір – капличка. Заходимо в доглянуту капличку. Ікони, свічки, на стіні список: понад 25 людей залишилися тут назавжди. Молимося мовчки.
Верхнє Ак-Кемське озеро. Це навіть не озеро, а сотня рукавів струмків, сплетених у немислимий лабіринт. Вода непередаваного молочно-зеленого кольору. Стежка зникає на очах. Ось уже попереду льодовик Ак-Кем. Це місце зустрічі двох змій: крижана тане, водяна прокидається, набирає сили і як один із малих притоків живить Катунь - господиню Алтаю. Попереду видно блакитний край льодовика. Тут товщина льодовика знижується до 10 метрів. Лід не в силах чинити опір теплу долини, задкує назад, віддаючи долині річку. Альпійський луг, обривається, поступаючись місцем царству каменю, льоду і води.
Вступили на льодовик. Починається дощ зі снігом. Ідемо слід у слід по гребенях льодовика. Дощ пробирає наскрізь, одяг, рюкзак промокає, стають свинцево важкими. Накидки не допомагають. Сходити з гребенів небезпечно – провалишся у тріщини. Численні річки та струмки, долаємо, допомагаючи один одному. Іноді доводиться перекидати рюкзак, а потім стрибати самому. Інакше не долетіти, інакше закриється крижана пастка. Все менше дощу та все більше снігу.
Раптом чуємо крики. У голові крутиться найгірше: хтось провалився, кличе на допомогу. Зупиняємось, інструктори з рятувальником МНС йдуть із мотузками на крик. Всі вже втомилися і змерзли, але ми зробимо все, щоб витягти людей. Минає близько години, наші повертаються. Це два молоді дебіла вирішили «помацати Ак-Кемську стіну». Багато наметів стоїть на Ак-Кемском озері, молодь робить радіалки на льодовик. Зверху на стіні висять дозрілі лавини. Досить невеликого шарудіння, щоб лавина, зірвавшись із майже вертикальної 1.5 км стіни, покотилася на льодовик, поховавши все на своєму шляху. Інструктори ледь відмовили цю молодь. Все не дарма!
Покриті льодовими кірками ми продовжуємо свій шлях. Похмуро, дощ скінчився, йде рідкий сніг.
Зустрілася група, що попереджає нас, що на льодовику Менсу, цього року в тріщини вже провалилася купа народу. Спасибі рідні, будьмо обережнішими.
Зупинка, мажемо сонцезахисним кремом. Сонце не видно, але розсіяне світло спалить шкіру, засліпить. Якщо не одягнути гірські окуляри, то завтра не розплющиш очей. Нахопившись зайчиків, сидітимеш абсолютно безпорадний, з очей безперервно тектимуть сльози. Гребені скінчилися: сніг, лід, курумник. Надвечір добираємось на кам'яну косу. Маленька фанерна будка на камінні є томські стоянки. Ставимо намети довкола будки.
На томських стоянках останній день ночує друга група. Білуха закрила все суцільною пеленою, не пустила до себе. Стільки зусиль, здоров'я, грошей. . .
З цього моменту розпочинаються недитячі моменти нашої подорожі. Приблизно о 9-й вечора в табір спускається Коля – рятувальник з Ельбрусу.
Його розповідь: «Андрій давно мене кликав на Білуху. (Андрій Єрьомін («Француз»), рятувальник із Білухи. Живе разом з усіма в бочках на озері. У сезон домовляється з наметниками, «тягає» їх за гроші на вершину. У Барнаулі роботи мало, а тут воля, повітря. Ну і Зрубати грошей на всю зиму можна з туриків. Звик, років 15 так живе. ) Домовилися, приїхав. Вирішили не чекати погоди та втікати за світловий день. Погода так собі, постійно йде сніг. Вирішуємо йти, часу в обріз. З собою тільки перекус, вода, мотузки. Якщо що, ночуємо на томських. Ідемо, упираємось. Пройшли перевал Берельського. Ідемо повз схил Західної Білухи. Не встигли зреагувати: сніг ухнув, сів, поїхав. Заковбасило в лавині. Сніг мокрий, тяжкий, як цемент. Бракує повітря. Темно, нема чим дихати. З останніх сил мелькаю руками. Побачив світлий сніг. Ногами роблю велосипед, піднімаюся вгору, 10 см, 20 см, 30… Втрачаю свідомість. Приходжу до тями. Нагорі обвалилася скоринка снігу, утворився отвір. Замерз - швидше нагору. Вибираюсь, кричу. Андрюха не озивається. Мені пощастило: накрило краєм лавини. Бігаю, шукаю. Помітив рукавицю, копаю руками сніг. Минає година, дві, три, чотири. Думаю, що вже не знайду, натикаюсь на тіло. Задохнувся… Б…. С…Н…Х…Е. . Т…М. . . !! ! ! Що ж ми з тобою наробили !!!!? ? ? Тягну Андрюху через 2-метрові вивали лавини. Дотяг до стежки. Сил немає. Один не дотягну! Іду на томські за допомогою. »
Напоїли Колю чаєм, нагодували. Супутниковим телефоном повідомили МНС - никам, і собі в нижній табір. Говорити між собою не хочеться. Та ще вчора Денис ледве дійшов до табору: розболілася стара травма коліна.
Денис. Чудовий хлопець із Москви. Давно, чудово фотографує, спокійний, адекватний. Ну чому так не щастить добрим людям?
Група вже пошарпана. Ноги у всіх до гомілкостопу замотані лейкопластирем. Усі «мотаємося» вчасно, м'ясо ні в кого не стирчить. Хоч як не намагався зберегти нігті, не зміг. Усі 10 почорніли, згодом злізуть! На такі дрібниці ніхто не звертає уваги.
Ранок. Коля йде і друга група йдуть униз.
Томські парковки. Прийшли надвечір. Місце під намети це розчищені п'ятачки із щебенем, серед великих каменів. Ставимо намет. Шалено щасливі, коли вдається хоч один кілочок увігнати в щебінь. Інші мотузки замотуємо за каміння. Дме сильний вітер. Збираємо плоскі камені та обкладаємо ними периметр намету. Нас троє: Юля, Стас та я.
У групі всього троє дівчат: Юля, Юля-інструктор і Женя з Новосибірська. Ті щасливі туристи, що живуть із дівчатами, є червоною ганчіркою для решти «невдах». Невелика частина похідного затишку, і проблема другого носка, в цих наметах успішно вирішена.
Юля -25-річна дівчина з Москви. Працює у косметичній фірмі.
Як прикро було здоровим чоловікам: дівчина реально ходить дуже сильно. Я дізнався: секрет в одному виді аеробіки, яким займається слабка стать. Витривалість виробляють виняткову.
Дрібне каміння під наметом дуже гостре: розрізають усе дно нашого намету. Вода неминуче натікає під полог. Супер-пупер килимок Стаса отримує пробоїну і йде на дно, як Титанік. Свій тришаровий килимок я віддав Юлі. Сам узяв її двошаровий. Так що цієї ночі в мене з'явився компаньйон по нещастю. Спальник Стаса, намокає і він мерзне разом зі мною. І це незважаючи на те, що пробоїну вдалося закласти широким лейкопластирем.
Ми вибираємось на льодовик «Кавун» тренуватися. Одягаємо обв'язку, кішки. Беремо залізо, мотузки. Кавун, правда, схожий на такий величезний крижаний колобок. Ліземо вгору, впоперек, вниз. Знову і знову до автоматизму. Цілий день йдуть лавини. Іноді дивимося, якщо лавина на виду. Падають скрізь, але бачимо лише Ак-Кемскую стіну. Я нарахував 12 шт.
Повертаємось у табір. Готуємось до сну, завтра вставати о 3 годині ночі.
Коли всі розійшлися по наметах, чуємо горловий спів. Діма відійшов від табору, здійснює тибетську молитву. Дякую, Дімо! Не знаю що трапилося, але вставши вночі, бачимо абсолютно чисте зоряне небо.
У нас у зв'язці затримка: намет вмерз у лід, який натек на вечір під намет.
Вранці, поки ми тренуємося на Кавуні, розігрівається каміння на всій стоянці. Вода струмками стікає вниз. У наметі два пальці води, вичерпуємо кухлем. Лягаємо спати.
Коли приходить час збору виявляється, що полог змерзся разом із щебенем, залитим водою. Кільця і каміння навколо перетворилися на суцільну льодово-кам'яну брилу. Дно намету рветься ще сильніше, а кілочків зі стяжкою, довелося як скульпторам вирубувати з ґрунту льодорубами. Вирубавши намет, витрушуємо лід зсередини і бігцем наздоганяємо групу.
Так цікаво: зв'язки, що живим рядком світлячків піднімаються на перевал Делоне.
Денис доходить із нами до перевалу, намагається лізти вгору. Не може, нога розпухла не згинається. Сльози блищать у нього на вії. Прощається з нами, чекатиме нашого повернення на томські стоянки.
Вибираємось на перевал: встає Сонце. Гори червоні, малинові, золоті! Перехоплює подих! Потужність! Іншого слова не підбереш. Розумієш, як усе це відбувається: сніг лягає на гори. Назбиравшись, зривається лавинами і падає на льодовики. У льодовиках пресується і повзе крижаною змією 300 метрової товщини вниз по схилу. Вмерзлі камені, як велетень рашпіль прорізають гори, створюючи рельєф. Внизу льодовик помирає, даючи життя річці.
Спускаємося з перевалу на льодовик Менсу. Це місце альпіністи називають «сковорода». Навколо зубцями біліють гори. Сніг трьох відтінків; білий, блакитний та зелений. Небо сьогодні ясне. На цій висоті вона вже не блакитна. Фіолетове, ближче до темного. Гори не дають розгулятися вітру. Справді, як на сковорідці.
Проходимо до середини, в'яжемося у зв'язки по 5-6 осіб. Сонце гріє дедалі сильніше. Не факт, що снігові містки витримають наступну зв'язку. Сніг липне до ніг, черевики стають все важчими.
Але ось останній тягун. Підйом дуже крутий, хочеться одягнути кішки. Чуємо шум гвинтів: вертоліт. Будь-які непотрібні думки пруть у голову. Він пролітає дуже низько над нами.
Виходимо до штурмового табору.
Сідло Берельського.
Гелікоптер виявляється привіз рятувальників, відкопувати тіло. Наступною лавиною завалило вже мертвого Андрія на стежці і віднесло невідомо куди. Рятувальники розбили п'ять наметів.
Вертоліт творить такий смертельний номер, що мені страшно: підлітає до схилу, стає одним колесом на схил. Гвинт обертається за якісь сантиметри від гори. Невеликий порив вітру, незграбний рух і все змішається в купу заліза, снігу та м'яса. Може провокує лавини, щоб не засипати рятувальників, а може, притискає сніг до схилу.
Ми підходимо, стаємо табором, висота 4000 м. Повітря тягне з організму воду. З кожним видихом відбувається зневоднення. Потрібно багато пити. Вода з топленого снігу – дистильована, не вгамовує спраги. Хочеться пити, спрага все сильніша. Вранці опухає обличчя. Інструктори взяли порошок гуарани, але дуже мало.
У нас у складі чергова втрата: у Рашида почалася гірничка. Голова, як чавун, пігулки не допомагають. Залишається чекати нас у штурмовому таборі.
Нічого, ось уже ціль - поруч! Виходити знову о 3 годині ночі.
Піднялися, зібрали штурмові рюкзаки. Стежка, йдемо вздовж місця, де «похований» Андрій. Рятувальники нарили вздовж схилу кілька рядів двометрових канав. Снігові щупи та лопати навіть не забирають із собою на ніч. Весь небезпечний схил біжимо вгору по одному бігом. Минувши небезпечне місце знову в'яжемося в зв'язки, стежимо дорогу, навколо багато тріщин.
Підходимо до Східної Білухи. На останньому підйомі висять дозрілі лавини, підніматися тут не можна. . . Ідемо навколо, на край гребеня. Зверху висить макролавина. Крижана брила діаметром 60 метрів оточена з усіх боків кучугурами снігу. 10-20 залізничних потягів льоду та снігу повисли на нестійкій основі. Всі, видерлися на край Ак-Кемської стіни.
Підйом замість категорії 2В, перетворюється на категорію 3В. Лізти доведеться не тільки снігом, але й кам'яними скелями, місцями без страховки.
Женя командир і начальник новосибірців відправляє своїх підлеглих у табір. Сам іде з нами. Юля-інстуктор, веде 4 чоловік тому, до табору. Абсолютно правильне рішення! Я теж так зробив би.
Але мені легше, я сам, і полезу на вершину навіть на зубах. Сил не лишається зовсім. Повзу по стіні, праворуч, за кілька сантиметрів 1.5 км пропасти. Страху немає: втома така, що стає однаково. Крок, підтягнувся, переставив жумар, встромив кригоруб, наступний крок.
Пощастило: знайшли залишені попередньою групою мотузки. Залізли на плато, «відпочиваємо», легше не стає. Задишка, втома. Ясно - треба лізти до кінця. Останній підйом-150 м чистого льоду.
Звідки брати сили? У скронях стукає, перед очима стрибають жовті та червоні плями, розміром з баскетбольний м'яч. Усі вершина! Переді мною весь Алтай!
На вершині є дзвін, зателефонував на згадку про всіх загиблих. Є серед них і уральці. Минулого року за день «згорів» від запалення легень першорозрядник з альпінізму з Єкатеринбурга. Є загиблі челябінці у тріщинах. Не відчуваю задоволення, радості. Це Білуха дозволила наблизитись до себе.
Болісно у собі шукаю привід для радості. Даремно, мабуть, занадто втомився. Спускаємось, роздягаюся до плавок і купаюся у снігу. Полегшало! На краю стіни чекаємо вечора, щоб повернутися до табору. Раптом від стіни, відривається крижина і зносить стежку, якою ми вчора в цей час пройшли на бередське сідло.
Приходить вечір, щаслива гусениця йде до базового табору. Підходимо до небезпечного місця…. . Виявляється, поки ми лазили вгору, вісім лавин знесли всю стежку. Траншеї, вириті рятувальниками, засипані повністю. Знову бігом перетинаємо схил. У таборі дізнаємося, щойно «відмовники» повернулися до табору лавини кинулися на стежку. Рятувальники вчасно пішли з місця, помітивши «колобки» – перші провісники лавини.
Ще вчора ненароком підслухав розмову Льоші з Іваном.
Льоша – канадець, колишній наш. Професор математики. К. м. с. за альпінізмом.
Іван старший інструктор-м. с.
- Ти розумієш це ж авантюра?
- Розумію, у тебе є ідеї?
Л- Чекаємо на дві доби!
- Ти погоду гарантуєш? Ідемо ранком і ввечері повертаємось!
Так і сталося, поки схил не нагріло сонце, ми пробігли ним. Коли сонце зайшло і сніг схопився, ми пробігли назад. Проблема в тому, що не виключено, що якщо замерзла крига, відсуне сніг від схилу, лавина піде вночі.
Мені незрозуміло чому Ваня дозволив Юлі відвести «відмовників» вдень? У душі починає спалахувати маленький куточок. Я знаю, що вже порвав вудила.
У таборі рятувальників засмучення. Завтра останній день, коли вони намагаються дістати тіло. Через кілька днів по цих же місцях почнуть скочуватися верхні лавини, що залишаються висять вище вже зійшли. Андрій не перший, хто назавжди лишиться тут. Цей схил між собою звуть Серун. Близько 10 тел. "поховано" тут.
Вийшли затемно. Найсильніше враження, коли перетинали слід льодової лавини. Борозни снігу, розчесані величезним гребінцем закінчувалися біля величезної брили льоду. Глиба зупинилася, коли зібрала перед собою гору снігу. По краях льодової доріжки були двометрові виверти снігу. Перші групи криголамами пробивали в них стежку. Слід було завширшки метрів 15. Сонце за літо почне випалювати по цьому сліду тріщину.
До томських стоянок я знову підходив без сил. На курумнику сили зовсім лишили мене – почав падати. Останнє падіння на камені-перехоплює дихання, червоним вогнем горить підгорнута нога. Сів, приходжу до тями. А точніше, не хочу показуватися народу з перекошеним від болю обличчям.
Знімаю з себе верхній одяг, просто в термобілизну йду купатися у струмок. Струмок, прорізає льодовик Арбуз. Крижана вода не викликає страху. Страшніше залишитися зі втомою.
Перекусили, Іван каже, треба йти у верхній притулок. Не розумію. Перегони попередніх днів викроїли два додаткові дні. Група виснажена. Найсильніші вирішують іти на озеро Гірських парфумів, і там переночувати. Але навіть до верхнього притулку 17 км. Лють у мене все сильніше. Спуск по льодовику: Сила Діми закінчилася, пішов сніг із дощем, задув крижаний вітер. Без палиць на льодовику залишаю всі сили. Починаю падати. Дивлюся на всі боки: падають майже всі, навіть інструктори.
На озеро не вистачило духу йти навіть найвитривалішим з нас. Льодовик майже весь покрився струмками.
Починаю розуміти, що Іванові треба якнайбільше народу розвести на коней, для цього він зажене нас сьогодні. Все, ламаюся! Чи не пружина, сам. Разом з вулканом агресії з'являється дика сила. До табору доходю не відчуваю ні рук, ні ніг.
Народ приходить до табору з білими, перекошеними від навантаження обличчями.
Я далі піду сам. Більше не можу бачити інструкторів-розлучників на бабці. Переламатися міг будь-хто з нас. Але на це наплювати, аби викачати якнайбільше бабосів. Усі інструктори з Москви та з Пітера, звичайно там інший рівень зарплат. Але чому сходити на Білуху виходить дорожче, ніж об'їхати пів Європи? Я вийшов за прапорці, і все стало по-барабану.
Прикро, що альпінізм зовсім не те, що співають у піснях. А подекуди прямо протилежне. Зв'язки підбираються з одним пріоритетом – вижити. У недосвідчених зв'язок можливість повернутися найменша. Не забули інструктори завантажити нас великими запасами продуктів, які ми як ішаки рознесли по стоянках. Коротше мене понесло. . .
Верхній притулок. Марк та Філіп. Ірландці наздогнали групу другого дня. Марк кремезний, рудий – типовий. Філіп високий, з довгим чорним кучерявим волоссям, витонченими рисами обличчя схожий на венеціанця. Найбільш бойовий з них Філіп, піднімався на 7000 в Андах, на Гімалаях. На Білуху вони зайшли серед перших. Але тут трапилося лихо: у Філіпа на верхньому злеті стопи абцес. Пухлина завбільшки з куряче яйце. Вони вирішують йти через Кара-Тюрек і потім Кучерлу окремо від групи.
Я спускаюся Ак-Кемом до перевалу Кузояк, і виходжу на Кучерлу. Молоді інструктори, намагаються зупинити мене; не тут то було. Люди мнуться, хочуть йти зі мною, але хто боїться заблукати, хто не хоче підвести інструкторів, хто хоче нахопитися нових вражень. Зрештою йду один. Вані вже все ясно, каже мені, де в закладці залишив намет.
Беру продуктів рівно на 1.5 дні, більшу частину речей відправляю з кіньми та основною групою. Вільних грошей залишається 1/20 частина. Перед обідом виходжу. Виявляється зворотний шлях не дуже легкий. Два рази під час переправ через струмки втрачав основну стежку. Надвечір, дістався місця закладки намету. Там стоять місцева родина – вирішили сходити до підніжжя Білухи, показати діткам красу.
Туристи душевні та нормальні люди, поговорили з ними про Андрія, горе, маршрути. Вони нагодували мене (так би довелося обходитися сухом'яткою). Підказали мені про будиночки на Трьох Березах. Вирішаю не шукати намет, переночую в будиночках. Все ж таки на 3 км ближче до нижнього притулку. Тепло прощаюся з добрими людьми. Іду вже в темряві, стежку більше відчуваю, ніж бачу. Черговий струмок знову втрачаю стежку. Доведеться ночувати у лісі. Повзаю берегом, шукаю сліди. Через 20 хвилин знаходжу стежку.
Доходжу до Трьох Берез. Два будиночки зі свіжостуганих дощок, дерев'яні лежаки всередині, сухо, тепло, чисто. Я один усередині, неподалік стоять 4 намети.
Прокидаюся від того, що народ з наметів, прокинувшись, почав шарахатися по будиночках. Встав, поїв, 5 ранку. Іду на перевал. Вже не терпиться дійти до притулку. Відійшовши на 2 км чую шум двигуна-їде УАЗ таблетка, поруч на конях два алтайці з рушницями. Машу рукою. Спочатку не хотіли зупинятися, проїжджають повз. Потім здоровий глузд (як не підробити) бере вгору. Зупиняються, питають скільки заплачу. Іти пішки 18 км небажання, пропоную половину вільних грошей, мабуть офіге від суми ще в півтора рази піднімають ціну. Гордо продовжую шлях, але кажуть «Сідай! ».
Залазю в пігулку, на підлозі стоять шкіряні баули. З них тече кров. Алтаєць усе лізе та лізе під шкуру. Гаразд, фіг з вами, розмовляю. Алтайці їдуть не з охоти. Вони забили в табуні коня, що переламав ногу. Тому вони теж похмурі та злі. Розмовляти і тим більше випивати з алтайцями не слід ніколи. Але порожнеча всередині дозволяє не запобігати, не залежати і не дратувати людей. Це щось без слів утримує їхню відмінність від будь-якої агресії. Внутрішньо вони розуміють, що незважаючи на те, що ми з різних світів, між нами немає жодної різниці.
Закінчується все тим, що вони пропонують з'їздити на платну рибалку на велику рибу. Звичайно б з'їздив, тільки грошей нема.
Зупиняємось навпроти Висотника. Прощаюсь із алтайцями. Іду до притулку. Виявляюсь там перший із групи. Знімаю кімнату і з такою насолодою плюхаюсь на ліжко з білизною. Як добре! Щастя є.
Прокидаюсь до обіду, щастя закінчується. У животі знаходжу кліща, що присмоктався.
Викручую, кліщ присмоктався зовсім недавно, поки спав. Ложу кліща в целофан-іду здаватися. У притулку директор та його дружина злякалися. На переляку, нахаляву отримав від них йодантіпірін. Енцефаліту не дуже боюся - але є інші чарівні болячки. На вечерю приходять Марк із Філіпом. Марк ніякий, Філіпп тримається, хоча абцес не спадає.
Продумана сторона, що приймає, вирішує показати нас лікарям. Думаю злякалися переважно через іноземця Філіпа. Але за таксі маємо заплатити ми з Філом. Гидко так довго беру
Мені дуже подобається гора Білуха, і тут https://climbingbrothers.org/gora-beluha-interesnye-fakty/ знайшла багато цікавих фактів про неї. Тепер почала готується на сходження влітку!
Мне очень нравится гора Белуха, и вот тут https://climbingbrothers.org/gora-beluha-interesnye-fakty/ нашла много интересных фактов о ней. Теперь начала готовится на восхождение летом!
Мені дуже подобається гора Білуха, і тут https://climbingbrothers.org/gora-beluha-interesnye-fakty/ знайшла багато цікавих фактів про неї. Тепер почала готується на сходження влітку!
Мне очень нравится гора Белуха, и вот тут https://climbingbrothers.org/gora-beluha-interesnye-fakty/ нашла много интересных фактов о ней. Теперь начала готовится на восхождение летом!