«Зелений туризм» на турецький манер
В цьому сезоні турецьки туроператори вперше презентують новий тип єкскурсії – «Турецьке село», що в Україні відомо як «Зелений туризм». Не можу сказати, що українцям аж надто цікава така поїздка, бо у нас є майже такі ж села. А ось капіталістичним європейцям є на що подивитися, поки Туреччина ще не увійшла в ЄС.
Індивідуально, або группою туристів привозять у звичайне село, що за 20 хвилин їзди від готелю. Центром села, як й водиться, виступає майданчик біля мечеті. Гід розказує що значить назва села, чим займаються його мешканці, як піклуються дітьми, старими, як доглядають худобу й т.і.
З відому місцевих аксакалів проходимо у двір мечеті. Як доведеться попасти між службами, що проходять п’ять разів на добу, то може й пощастить зайти до головної зали мечеті. Роззувшись та покривши голову (для жінок) входимо у приміщення. Сільська мечеть - не велика, без розкошних мозаїчних панно. Але традиційно на підлозі – коври, на стінах – таблички з цитатами з Корану, зображення священної Кааби та фото з Хаджу. На колонах є гвіздочки де зачіплені різноманітні чотки, для тих хто прийшов молитися. Відповідаючи на дурні питання на кшталт «А це правда, що жінкам не можна заходити до мечеті?» - гід пояснює: «Будь-хто може прийти до мечеті, якщо на то воля Аллаха. Жінкам є окреме місце на балконі, вони ніколи не моляться поміж чоловіками, але зазвичай – разом. Для жінок не проводять окремі служби». Вертаємось у двір. Гід розказує, що в більшості випадків будівництво, або ремонт мечеті здійснюється за рухунок добровільних пожертв віруючих. В селі нема такої сім’ї, що не надала хоча б ліри.
Побачивши группу іноземців на майдан виходять бабусі й кличуть до себе в гості. Вони вбрані як і багато років назад: квітчасті ситцеві шаравари, кофта й біла хустка. І це – не для туристів – вони нак вбираються увесь час. Заходимо у двір, що поряд з мечеттю. Будиночки тут дуже старі, але міцні. Більшості споруд понад 150 років, то ж це – справжній музей. Як водиться, домівка розділена на три кімнати: чоловіча, жіноча, та центральна, тобто – загальна. Тут усюди килими, на підлозі, й на стінах, й звичайно ж самоткані хазяйкою. Визерунки – традиційні для цієї місцевості. В більшості сюжетів – квіти. Стеля – з дерев’яного брусу. У розкритій шафі повно матраців та складених килимів. На веранді під стріхою ціла купа взуття, його не заносять до оселі. Хазяйка наварила чаю, пригощає туристів. Дехто помітив бочку з оливками...нема проблем - хазяйка пригощає всіх. Домашній засол значно смачнішій від фабричного... Прийшов хазяїн, веде показувати хазяйство. Двое старих справляються із трьома коровами, трьома бичками, невеликою отарою вівців, двома мисливськими собаками, несчетною купою курей....та голубами. Запитую: «А нащо голубів держете, їсте їх?». Сміється, каже: «Ні, просто, подобаються». У подвір’ї ростуть інжири, горіхи, евкаліпт, віноград та яблуні. Всюди прибрано, охайно. «Чистота - у турків у крові, ми не терпимо безлад» - пояснює гід. Їхні діти повиростали, роз’їхалися, онуки приїздять допомагати. А як збирається уся родина – то велике щастя. Ось таке воно стародавньо-сучасне турецьке село.
