Часть 1. Аланья
Часть 2. Сиде
Часть 3. Анталья
Часть 4. Олюдениз
Часть 5. Каппадокия < ------
---------------------------------------------------------
Год назад мы прощались с Каппадокией навсегда. Мы прошли практически все долины, изведали интереснейшие уголки. Я с грустью писал в рассказе о том, что непройденные долины останутся неизведанными для нас. Но как же все прекрасно поменялось, мы снова здесь! А вдруг нам второй раз уже не так понравится? Может красота этих долин впечатляет только первый раз? К радости, на этот раз было не менее волшебно и интересно. Во-первых, долины все так же манят и радуют своей необычной красотой. Во-вторых, именно в Каппадокии можно прочувствовать всю атмосферу страны. Тут Турция проявляет свои лучшие черты в еде, в людях, в природе и даже в звуках. Ну и другой биологический часовой пояс, тут нужно просыпаться около пяти утра, идти в долины на одну из обзорок, затем умирать от красоты воздушных шаров.
В 08:30 приходить в отель на завтрак, с 09:30 до 13:00 совершить поход ещё в одну из долин, а затем тихий час, по желанию сон до 17:00, затем вечерняя активность или долина и ужин. В 22:00 сон. На Каппадокию мы выделили три полных дня и по половинке. В последний день у меня было желание остаться жить из всех частей страны именно тут, в Гёреме. И теперь я уже уверен, что мы ещё обязательно сюда вернемся и надеюсь, что не раз.
Очень-очень хочу вдохновить как можно больше людей на посещение этого прекрасного уголка нашей планеты. Повторно рассказывать о красотах каждой долины я не буду, но вы можете прожить с нами эти прекрасные дни в Каппадокии.
Мы приехали на закате из аэропорта Кайсери. Сколько мы летели на самолете и ехали в такси, за окнами абсолютно обычные виды, без малейшего намека на красоту, которая скрыта вблизи Гёреме. На этот раз наш пещерный отель оказался не совсем пещерой, но искусно сделанный под пещеру.
В ванной был очень странный химический запах, который никак не хотел выветриваться. Позже я нашел источник, это был турецкий освежитель воздуха. Для проверки я его решил понюхать. Как я не потерял нюх до сих пор загадка, но ощущение было, словно в голове взорвался лимон. Вынесли освежитель на улицу, стало значительно лучше. Теперь можем отправляться на городскую обзорку. Вход на обзорку теперь почему-то платный, по три лиры. Ну и ладно, мы найдем себе другую обзорку с “ блек джеком и… ” . Свою обзорку среди ночи оказалось найти не так просто. Мы попытались взобраться на какую-то отвесную скалу, не скажу, что виды были плохие, но такой смертельный трюк мы больше не повторяли. Хотя нет, ещё была через пару дней похожая попытка, закончившаяся полным провалом, провалом земли под ногами… В общем вывод тут такой – если на мапс ми тут нет тропинки, то нечего и пробовать. Хотя если жаждете настоящих турецких приключений, не боитесь пыли и колючек - прокладывайте новые маршруты смело)
После хорошего маршрута не плохо бы и от трапезничать. Мы сели в наш любимый ресторанчик в центре, на те же самые места, где сидели год назад. Жалко, что на этот раз без Оли с Женей. Уже традиционно сезон Каппадокии я открываю тарелкой чечевичного супчика с лимоном. А теперь скорее спать, чтоб приблизить момент любования шарами.
Первая проснулась Даша под звуки надувающихся шаров, доносящиеся из долин. Когда мы вышли, шары были уже кружили над отелем. Их конечно существенно меньше сейчас, во время карантина, тем не менее они есть и это не может не радовать! Мы хотели начать наш маршрут с любимой долины Сабель. Но мой вам всем совет. Проверяйте маршрут на карте с вечера. Почему-то в 6 утра, мозг на отказ не хотел соображать и находить эту долину. В итоге мы пришли к долине любви 2.
Только одна проблема - долина внизу, у подножья гор, а мы сверху. Карты почему-то уверенно намекают нам, что мы можем тут спуститься, или идти в соседний город Чавушин, там будет нормальный вход. Видимо в 6 утра ещё и инстинкт самосохранения работает не особо. Спуск занял минут 10 и был больше похож на борьбу за жизнь в экстремальных условиях.
Зато какие красоты нас ждали внизу. И вся долина только наша! Интересный факт о путешествии. Мы начали наш маршрут приблизительно с того-же места, где из-за ливня прервали год назад. Мы тогда не успели спуститься тропами до самого низа и вовремя взяли маршрут поверху. Сейчас же дожди и ливни были настолько далекими от нас, их тут попросту было бы сложно представить. Как оказалось, если прилетать в страну в разгар сезона, то можно словить целый месяц солнечных дней. Это действительно прекрасное ощущение, когда сколько не прокручиваешь прогноз погоды, а на картинках все время круглые солнышки, иногда с облачками. Но помню, в где-то в начале путешествия у нас был 15-минутный дождь среди ясного неба, несмотря на солнечные прогнозы. Это даже тогда казалось удивительным в такую жаркую погоду. Когда мы вдосталь нагулялись по долине, появился логический вопрос, а как обратно? В Чавушин идти было лень. Мы решили, раз мы были настолько бравыми, что смогли спуститься, то и сможем подняться.
Тем более Даша у нас зайка, а зайкам должно быть легче в гору, чем с горы.
После того как мы вскарабкались на гору без скалолазного снаряжения, мы себе пообещали больше не проявлять такого героизма и самопожертвования. У Миши вообще был шок, он себе долины явно представлял попроще. Спуск и подъем ещё осложнился спрятанными в песке колючками, которые так и норовят впиться в ногу. Или ещё хуже попасть между ногой и босоножком. Отряхнулись от пыли, теперь можно в отель на завтрак. В отеле, который находится в центре города и стоит 14 евро за троих за ночь, завтрак оказался соответствующим. Но это, к счастью, легко исправить. В Гереме есть моя любимая кафешка-пекарня “ Tarihi Istanbul 1453 Bö rekç isi” , в ней предаются вкуснейшие бореки. А ещё очень душевный парень продавец. Так вот, одного борека за 15 лир хватит, чтоб превратить даже самый унылый завтрак в турецкий пир. Особенность этой пекарни в том, что она круглосуточная, когда утром идешь в долину, в ней как раз можно купить горяченького в дорогу. После завтрака небольшой перерыв, минут 20 и нужно отправляться дальше в путь, пока не началось дневное солнцестояние. Миша остался с ноутбуком в номере, покорять шахматные вершины, мы с Дашей отправились покорять тропы голубиной долины.
Это одна из самых коротких и легких долин. Нашу компанию сразу же дополнил пес-проводник. Мы, конечно, искали нашего прошлогоднего верного друга Фындыка, но его нигде не было. Пока мы шли по долине, то раздумывали, что Мишу нужно было брать на эту долину, а не на утреннюю каторжную.
После второй долины очередное турецкое застолье и тихий час до вечера. Примерно с 13:00 до 17:00 в конце августа солнечные лучи пронизывают тело насквозь, как мельчайшие иглы. В это время лучше всего закрыться в пещере и не высовываться во двор. Главное заранее запастись арбузом. Все-таки Дашин челендж ни дня без арбуза в Турции прерывать нельзя.
Вечером у нас началось настоящее сафари, мы поехали на квадроциклах в двухчасовое путешествие по долинам. Турки спокойно реагировали, когда мы ехали, не держась основной колоны, так что мы с Дашей и Мишей устроили настоящее ралли с дрифтом и перегонами. Я раньше думал, что самая красота на квадроциклах это в Египте вечером, но нет, тут даже красивее!
Мы с Мишей так были увлечены экстремально-скоростной ездой, что вместо фото-остановок нам разрешали погонять. На самом деле в местах фото-остановок мы и так каждый день пешком ходим, а квадроциклы два часа и закончатся.
В конце маршрута нас ждал очаровательный закат на вершине одной из гор. Пыли, конечно, немерено и есть риск, что это будет последняя поездка у фотоаппарата, он уже полностью под цвет гор. Но оно того стоит. Держись наш фотоаппарат, держись! Помню, что год назад его тоже в Каппадокии пришлось откачивать.
Я начинаю чувствовать, как снова влюбляюсь в Каппадокию. Это отличное чувство, хочется, чтоб тут весь мир побывал. Буквально на днях в одной из групп на фейсбуке публиковали фотографии Каппадокии, под которыми многие писали, что это их мечта. Но ведь эту мечту так легко осуществить! Анкара является одним из самых дешевых направлений из Киева, а от центрального вокзала уже даже прямые автобусы ходят в Гёреме. Люди, не отказывайте себе в удовольствии побывать в Каппадокии. Местные цены тут вас приятно удивят. Кстати, доехать от отеля до аэропорта Анкары на троих стоит 48 долларов. Это у нас был ещё и более дорогой маршрут с пересадкой в Невшехире (в теории более короткий маршрут обошелся бы в 37 долларов).
На второй день мы вышли из отеля в 05:20 полным составом, по дороге нашли себе очередную собаку-проводника.
Надеюсь, она в курсе, что в долине Сабель есть высокая лестница, с которой собакам приходится прыгать?
Но пес взял инициативу в свои руки, и сам повел нас прямо в долину. В этой долине есть отличные места для наблюдения взлета шаров. Сегодня их поднималось 28, на 122 меньше, чем в прошлом году. Но этого уже достаточно, чтоб зачаровано смотреть, боясь пропустить каждое мгновение. Главное быть внимательным и не свалиться со скалы. Собака как-то равнодушно смотрела на эти все шары, видимо уже привыкла) О красоте долины Сабель, я уже воспевал в прошлогоднем рассказе.
Просто скажу, что она столь же прекрасна и даже наш новый четырехлапый проводник проявил доблесть и совершил прыжок с лестницы в долине, чтоб пройти дальше с нами. Мы держали курс на Чавушин. В какой-то момент мы заметили, что собака уже другая. Очень похожая, но явно хвост и шерсть на голове не такие, как у первой. Эй, так не честно, где наш верный друг, который заслуживает на вкусняшку в городе? Видимо, она не любит Чавушин. На этот раз в городе мы были первыми и туристами и обитателями. Было только восемь утра и все ещё спали. Даже скала-крепость, была полностью нашей. В отеле через 30 минут начнется завтрак, можно начинать дорогу домой. Мы вышли на трассу и узнали, что автобус, который ходит раз в час, уехал 59 минут назад. Это была хорошая новость. Плохой новостью было то, что за этот час в следующий набилось столько людей… Блин, как-то во время эпидемии не хочется таких рисков. Но пешком до Гереме тоже нет никакого желания идти по трассе. Зашли в масках на заднюю дверь, и притаились на самих ступеньках, по дальше ото всех. Задача сводится к простому – не дышать порядка 8 минут.
Как только автобус отъехал, люди начали тут же кашлять. У меня есть подозрение, что ещё маски на лицах способствуют тому, что люди начинают закашливаться. Я ещё заметил турецкую традицию, что любой таксист во время поездки обязан ровно два раза прокашляться. Без этого дорога не сложится. Вышли в Гереме, можно дышать! О! Как раз кафе с бореками рядышком. Парень сказал, что свежие бореки будут готовы через 7 минут, а пока что мы можем попить турецкого чая за счет заведения, чтоб скоротать ожидание! Я ещё больше влюбился в этот мир. После завтрака мы поехали на такси в Учисар, оттуда можно по долине Голубей вернуться в отель. Если начать с Учисара, то дорога будет все время вниз, куда уж проще, даже карта не нужна. Но, к сожалению, моя самоуверенность дала сбой, и мы заблудились в этой прекрасной долине.
Я бы не сказал, что это было в большой минус, но сегодня было совсем жарко, а нам пришлось потом идти много вверх. На верху в скале нас ждала очень уютная кафешка. Вернее, это место, где живет большая семья с бабушками и по совместительству они принимают туристов. Сейчас же все “ Tea House” внутри долины были закрыты, а в этой просто жили владельцы. Уставших туристов с радостью приняла вся турецкая семья. Они смогли нам предложить кофе и чай, на этом наш турецкий словарный запас закончился). Между собой мой кофе они называли бурдой. Я пытался объяснить, что такое печенье, но вспомнил только хлеб на турецком. Этого хватило, чтоб нас угостили хлебом, виноградом и сыром, похожим на пармезан.
Турецкая бабушка очень умилялась тому, что нам нравится виноград, я думаю, она как раз его собирала. Угощения в счет нам не включали, действительно, как в гости сходили. Очень душевно посидели и отдохнули, теперь с новыми силами можно спускаться в сторону Гереме.
Вечерняя программа закончилась небольшим фиаско, когда мы пытались взобраться на очередную обзорку не по тропинке. Надо было все-таки придерживаться своих обещаний, не сходить с тропинок.
На следующее утро, после любования шарами мы сели в такси и поехали снова в Учисар. Оттуда начинался маршрут по Медовой долине. Над городами стоял дивный туман в виде тонкой полосы, над туманом летали шары. Выглядело это как фотошоп в реальной жизни.
Медовая долина местами была настолько аппетитной, что её хотелось попробовать) По легкости эту долину ставим на второе место, после Голубиной. Приблизительно за полтора часа она перетекает в Белую долину, а та плавно переходит в долину Любви 2 и выходишь где-то не далеко от Чавушина.
Естественно, весь поход по долинам обрамляется единичными пролетающими шарами. Одна проблема, мы снова вышли далеко от Гереме и нужно как-то попасть в город. К счастью, Турция относится к странам, где максимально легкий и действительно бесплатный автостоп. Мы махнули рукой и сразу же нас подобрала машина. Уже через пару мгновений мы снова у себя на базе) После завтрака мы с ветерком поехали в один из соседних городов Аванос.
В этом городе есть большая река, которая компенсирует недостаток моря в этом регионе. В реке купаться нельзя, тем не менее прогулка туда-сюда немного разгружает мозг от постоянного вида долин и дает ощущение смены обстановки. В этом году даже на гондолах можно по реке покататься.
Ещё город славится гончарными мастерскими, но не во время эпидемии) Для продолжения челенджа “ ни дня без арбуза” нужно было постоянно следить за местами продажи арбузов. В итоге из Аваноса мы ехали обратно домой с большущим арбузом. Как раз продавщица и вызвала нам такси.
Наверное, одно из лучших мест для созерцания заката в окрестностях – это вершина Красной долины. Сама долина необычна количеством пещерных храмов, тоннелей и прочих мест, где можно полазить.
Пещерный храм
Чем ближе к закату, тем краснее становится долина и её разноцветные скалы. Интересным открытием была полосатая скала, которую мы видели в интернете, до этого мы были твердо уверены, что это фотошоп.
Закат тут действительно необычайно красный, такие закаты можно увидеть на экзотических берегах далеких морей. Здесь важно так рассчитать время, чтоб не прийти позже заката, на верху долины есть трасса и ресторанчики. Я думаю, что если прийти слишком поздно, то никого не будет и некому будет вызвать вам такси. В худшем случае придется с фонариками возвращаться в Гереме через соседнюю долину Мискендир.
В темноте долины совсем не выглядят дружелюбными. Мы пришли к пику в тот момент, когда последние лучики вечернего солнышка сказали нам “ гуле-гуле” и отправились за горизонт. Отличный завершающий закат восьмого сезона путешествий. Завтра уже лететь обратно.
С самого утра мы решили пройти последнюю долину в окрестностях – Мискендир. Последний раз посмотрели, как взлетают шары.
Любопытно, но факт - зрелище того, как взлетают шары не надоедает, ради этого готов рано просыпаться снова и снова. До начала долины Мискендир мы решили дойти пешочком.
Одна проблема, мы с собой не взяли еды на перекус, а у меня ранним утром каждый раз начинается голод. И как на зло в пол седьмого утра все закрыто и никого вообще нет. Вскоре мы проходили мимо кемпинга в виде домиков. Я пошел к домикам в надежде добыть еды. В одном из домиков открылась дверь, и я услышал звук зажигания плиты. Значит, как минимум там есть кофе, а если кофе, то и пожевать что-нибудь найдется. Ко мне на встречу вышел турецкий дедушка. Я попросил “ Ekmek” . Он мне с радостью подарил целый батон. Даже хотел второй отдать, но мы бы столько не съели. Эх, если бы не эпидемия, то заобнимал бы дедуся. Потом по дороге нам попался громадный виноградник, и мы у них одолжили гроздь винограда. Как же вкусно кушать виноград с хлебом идя по таким красотам!
В такие моменты чувствуешь себя действительно счастливым. Вокруг были довольно высокие горы, часть долины была в холодной тени. Сложность ранних походов в том, что утром температура около 15 градусов, а потом быстро теплеет. И по-хорошему надо выходить с кофтами, но потом их по жаре нести в руках.
Но это все мелочи по сравнению с долинами, красоту которых не передаст ни одна фотография, ни один рассказ. Но вы теперь на шаг ближе к этим красотам. На прощание с городом мы зашли за прощальным бореком. Парень сказал, что для уезжающих туристов у них бесплатный прощальный турецкий кофе и чай.
Прикупили футболок и в путь! Сначала такси до Невшехира, затем пятичасовой автобус. Автобус, кстати, очень уютный, прямо бизнес-класс, ехать совсем не тяжело. Мише ещё и мультики на персональном экране крутили все время. У автобуса были технические остановки на тех же местах, что и год назад Мы даже хотели пообедать в одном из ресторанов во время остановки, но там как раз проводили дезинфекцию. Я не знаю как там вирусы, но персонал начал кашлять и чихать после дезинфекции. В итоге мы зайти не рискнули. Один кашляющий турецкий дедушка естественно сидел в автобусе недалеко от нас, и, судя по всему, он не ожидал, что мы его заставим все пять часов ехать в маске. Он пытался о чем-то пожаловаться помощнику водителя, который тоже ехал без маски, но помощник ему что-то объяснил и тот быстро надел маску) Позже он пересел вперед прямо к помощнику и там уже кашлял вдосталь.
На центральном вокзале Анкары мы поужинали в прошлогоднем ресторане. За четыре недели ничего не поменялось - улетать совсем не хотелось, но в Киеве нас ждет очень важное событие – наша вторая свадьба в честь десятилетия. А это был просто восхитительный медовый месяц!
P. S. Дашин челендж “ Ни дня без арбуза” продлился в итоге 47 дней.
Информация о поездке
Дата путешествия: 01.08. 2020 – 01.09. 2020
Продолжительность: 31 полный день
Авиабилеты: чартерный МАУ из пакета + Pegasus
Отель: пакетный + на сайте самого отеля + Ostrovok + Booking
Экскурсии: все сами
Сложность поездки: 3/10 (Ниже среднего)
Частина 1. Аланія
Частина 2. Сіде
Частина 3. Анталія
Частина 4. Олюденіз
Частина 5. Каппадокія <------
-------------------------------------------------- -------
Рік тому ми прощалися з Каппадокією назавжди. Ми пройшли майже всі долини, зазнали найцікавіші куточки. Я з сумом писав у розповіді про те, що непройдені долини залишаться незвіданими для нас. Але як же все чудово змінилося, ми знову тут! А раптом нам уже вдруге не так сподобається? Може краса цих долин вражає лише вперше? На радість, цього разу було не менш чарівно та цікаво. По-перше, долини так само ваблять і радують своєю незвичайною красою. По-друге, саме у Каппадокії можна відчути всю атмосферу країни. Тут Туреччина виявляє свої найкращі риси в їжі, у людях, у природі і навіть у звуках. Ну і інший біологічний часовий пояс, тут потрібно прокидатися близько п'ятої ранку, йти в долини на одну з оглядок, потім вмирати від краси повітряних куль.
О 08:30 приходити в готель на сніданок, з 09:30 до 13:00 здійснити похід ще в одну з долин, а потім тиху годину за бажанням сон до 17:00, потім вечірня активність або долина та вечеря. О 22:00 сон. На Каппадокію ми виділили три повні дні і по половинці. В останній день я мав бажання залишитися жити з усіх частин країни саме тут, у Геремі. І тепер я вже впевнений, що ми ще обов'язково повернемося сюди і сподіваюся, що не раз.
Дуже-дуже хочу надихнути якнайбільше людей на відвідування цього прекрасного куточка нашої планети. Повторно розповідати про красу кожної долини я не буду, але ви можете прожити з нами ці прекрасні дні в Каппадокії.
Ми прибули на заході сонця з аеропорту Кайсері. Скільки ми летіли літаком і їхали в таксі, за вікнами абсолютно звичайні види, без найменшого натяку на красу, яка прихована поблизу Гереме. Цього разу наш печерний готель виявився не зовсім печерою, але майстерно виготовлений під печеру.
У ванній кімнаті був дуже дивний хімічний запах, який ніяк не хотів вивітрюватися. Пізніше я знайшов джерело, то був турецький освіжувач повітря. Для перевірки я вирішив його понюхати. Як я не втратив нюх досі загадка, але відчуття було, наче в голові вибухнув лимон. Винесли освіжувач на вулицю, стало значно краще. Тепер можемо вирушати на міську оглядку. Вхід на огляд тепер чомусь платний, по три ліри. Ну і гаразд, ми знайдемо собі іншу оглядку з "блек джеком і...". Свою оглядку серед ночі виявилося не так просто. Ми спробували піднятися на якусь стрімку скелю, не скажу, що види були погані, але такий смертельний трюк ми більше не повторювали. Хоча ні, ще була через пару днів схожа спроба, що закінчилася повним провалом, провалом землі під ногами...Загалом висновок тут такий - якщо на мапс ми тут немає стежки, то нічого й пробувати. Хоча якщо хочете справжніх турецьких пригод, не боїтеся пилу та колючок - прокладайте нові маршрути сміливо)
Після хорошого маршруту не погано б і від трапезувати. Ми сіли в наш улюблений ресторанчик у центрі, на ті самі місця, де сиділи рік тому. Жаль, що цього разу без Олі з Женею. Вже традиційно сезон Каппадокії відкриваю тарілкою сочевичного супчика з лимоном. А тепер швидше за спати, щоб наблизити момент милування кулями.
Перша прокинулася Даша під звуки куль, що надувались, що доносяться з долин. Коли ми вийшли, кулі вже кружляли над готелем. Їх звичайно значно менше зараз, під час карантину, проте вони є і це не може не тішити! Ми хотіли почати наш маршрут з улюбленої долини Сабель. Але моя вам усім порада. Перевіряйте маршрут на карті з вечора. Чомусь о 6-й ранку, мозок на відмову не хотів розуміти і знаходити цю долину. В результаті ми прийшли до долини кохання 2.
Тільки одна проблема – долина внизу, біля підніжжя гір, а ми згори. Карти чомусь впевнено натякають нам, що ми можемо тут спуститись, або йти в сусіднє місто Чавушин, там буде нормальний вхід. Мабуть о 6-й ранку ще й інстинкт самозбереження працює не особливо. Спуск зайняв хвилин 10 і був схожий на боротьбу за життя в екстремальних умовах.
Зате які краси на нас чекали внизу. І вся долина лише наша! Цікавий факт подорожі. Ми почали наш маршрут приблизно з того місця, де з-за зливи перервали рік тому. Ми тоді не встигли спуститись стежками до самого низу і вчасно взяли маршрут поверху. Зараз же дощі та зливи були настільки далекі від нас, їх тут просто було б складно уявити. Як виявилося, якщо прилітати в країну в розпал сезону, то можна зловити цілий місяць сонячних днів. Це справді чудове відчуття, коли скільки не прокручуєш прогноз погоди, а на картинках весь час круглі сонечки, іноді з хмарами. Але пам'ятаю, десь на початку подорожі ми мали 15-хвилинний дощ серед ясного неба, незважаючи на сонячні прогнози. Це навіть тоді здавалося дивним у таку спекотну погоду. Коли ми вдосталь нагулялися по долині, постало логічне питання, а як назад? У Чавушин іти було ліньки. Ми вирішили, якщо ми були настільки бравими, що змогли спуститися, то й зможемо піднятися.
Тим більше, Даша у нас зайчика, а зайкам має бути легше в гору, ніж з гори.
Після того як ми видерлися на гору без скелелазного спорядження, ми собі пообіцяли більше не виявляти такого героїзму та самопожертви. У Миші взагалі був шок, він собі долини явно уявляв простіше. Спуск і підйом ще ускладнився захованими в піску колючками, які так і намагаються впитися в ногу. Або ще гірше потрапити між ногою та босоніжком. Обтрушилися від пилу, тепер можна в готель на сніданок. У готелі, що знаходиться в центрі міста та коштує 14 євро за трьох за ніч, сніданок виявився відповідним. Але це, на щастя, просто виправити. У Геремі є моя улюблена кафешка-пекарня "Tarihi Istanbul 1453 Bö rekç isi", в ній віддаються найсмачніші бореки. А ще дуже душевний хлопець – продавець. Так ось, одного борека за 15 лір вистачить, щоб перетворити навіть найсумніший сніданок на турецький бенкет. Особливість цієї пекарні в тому, що вона цілодобова, коли вранці йдеш у долину, в ній якраз можна купити гаряченького в дорогу. Після сніданку невелика перерва, хвилин 20 і потрібно вирушати далі, поки не почалося денне сонцестояння. Мишко залишився з ноутбуком у номері, підкорювати шахові вершини, ми з Дашею вирушили підкорювати стежки голубиної долини.
Це одна з найкоротших і найлегших долин. Нашу компанію одразу ж доповнив пес-провідник. Ми, звичайно, шукали нашого торішнього вірного друга Фіндика, але його ніде не було. Поки ми йшли по долині, то думали, що Мишко треба було брати на цю долину, а не на ранкову каторжну.
Після другої долини чергове турецьке застілля та тиху годину до вечора. Приблизно з 13:00 до 17:00 наприкінці серпня сонячні промені пронизують тіло наскрізь, як дрібні голки. У цей час найкраще закритися в печері і не висуватись у двір. Головне заздалегідь запастися кавуном. Все-таки Дашин челендж жодного дня без кавуна в Туреччині переривати не можна.
Увечері у нас почалося справжнє сафарі, ми поїхали на квадроциклах у двогодинну подорож долинами. Турки спокійно реагували, коли ми їхали, не тримаючись основної колони, так що ми з Дашею та Мишком влаштували справжнє ралі з дрифтом та перегонами. Я раніше думав, що найкрасивіша на квадроциклах це в Єгипті ввечері, але ні, тут навіть красивіше!
Ми з Мишком так були захоплені екстремально-швидкісною їздою, що замість фотозупинок нам дозволяли поганяти. Насправді в місцях фотозупинок ми й так щодня пішки ходимо, а квадроцикли дві години й закінчаться.
Наприкінці маршруту на нас чекав чарівний захід сонця на вершині однієї з гір. Пили, звичайно, непомірно і є ризик, що це буде остання поїздка у фотоапарата, він вже повністю під колір гір. Але воно того варте. Тримайся наш фотоапарат, тримайся! Пам'ятаю, що рік тому його теж у Каппадокії довелося відкачувати.
Я починаю відчувати, як знову закохаюсь у Каппадокію. Це чудове почуття, хочеться, щоби тут увесь світ побував. Буквально днями в одному з гуртів на фейсбуці публікували фотографії Каппадокії, під якими багато хто писав, що це їхня мрія. Але ж цю мрію так легко здійснити! Анкара є одним із найдешевших напрямків із Києва, а від центрального вокзалу вже навіть прямі автобуси ходять у Геремі. Люди, не відмовляйте собі в задоволенні відвідати Каппадокію. Місцеві ціни тут вас приємно здивують. До речі, доїхати від готелю до аеропорту Анкари на трьох коштує 48 доларів. Це у нас був ще й дорожчий маршрут з пересадкою в Невшехірі (теоретично короткий маршрут обійшовся б у 37 доларів).
На другий день ми вийшли з готелю о 05:20 повним складом, дорогою знайшли собі чергового собаку-провідника.
Сподіваюся, вона в курсі, що в долині Сабель є високі сходи, з яких собакам доводиться стрибати?
Але пес узяв ініціативу в свої руки, і сам повів нас прямо в долину. У цій долині є чудові місця для спостереження зльоту куль. Сьогодні їх піднімалося 28, на 122 менше, ніж минулого року. Але цього вже достатньо, щоб зачаровано дивитися, боячись пропустити кожну мить. Головне бути уважним і не впасти зі скелі. Собака якось байдуже дивилася на ці всі кулі, мабуть вже звикла) Про красу долини Сабель, я вже оспівував у минулорічному оповіданні.
Просто скажу, що вона настільки ж прекрасна і навіть наш новий чотирилапий провідник виявив доблесть і здійснив стрибок зі сходів у долині, щоби пройти далі з нами. Ми тримали курс на Чавушин. Якоїсь миті ми помітили, що собака вже інша. Дуже схожа, але хвіст і шерсть на голові не такі, як у першої. Гей, так не чесно, де наш вірний друг, який заслуговує на ласощі в місті? Мабуть, вона не любить Чавушина. Цього разу у місті ми були першими і туристами та мешканцями. Було лише вісім ранку і все ще спали. Навіть скеля-фортеця була повністю нашою. У готелі через 30 хвилин розпочнеться сніданок, можна розпочинати дорогу додому. Ми вийшли на трасу та дізналися, що автобус, який ходить раз на годину, поїхав 59 хвилин тому. То була хороша новина. Поганою новиною було те, що за цю годину наступної набилося стільки людей. . . Блін, якось під час епідемії не хочеться таких ризиків. Але пішки до Герем теж немає жодного бажання йти по трасі. Зайшли в масках на задні двері, і причаїлися на самих сходах, далі від усіх. Завдання зводиться до простого – не дихати близько 8 хвилин.
Щойно автобус від'їхав, люди почали одразу кашляти. У мене є підозра, що маски на обличчях сприяють тому, що люди починають закашлюватися. Я ще помітив турецьку традицію, що будь-який таксист під час поїздки зобов'язаний рівно двічі прокашлятися. Без цього дорога не складеться. Вийшли у Геремі, можна дихати! О! Саме кафе з бореками поряд. Хлопець сказав, що свіжі бореки будуть готові за 7 хвилин, а поки що ми можемо попити турецького чаю за рахунок закладу, щоб скоротити очікування! Я ще більше закохався у цей світ. Після сніданку ми поїхали на таксі до Учісара, звідти можна по долині Голубів повернутися до готелю. Якщо почати з Учісара, то дорога буде весь час вниз, куди простіше, навіть карта не потрібна. Але, на жаль, моя самовпевненість дала збій, і ми заблукали в цій прекрасній долині.
Я б не сказав, що це було у великий мінус, але сьогодні було дуже спекотно, а нам довелося потім йти багато вгору. На вершині в скелі на нас чекала дуже затишна кафешка. Вірніше, це місце, де мешкає велика родина з бабусями і за сумісництвом вони приймають туристів. Зараз же всі Tea House всередині долини були закриті, а в цій просто жили власники. Втомлених туристів із радістю прийняла вся турецька родина. Вони змогли нам запропонувати каву та чай, на цьому наш турецький словниковий запас закінчився). Між собою мою каву вони називали бурдою. Я намагався пояснити, що таке печиво, але згадав тільки хліб турецькою. Цього вистачило, щоб нас почастували хлібом, виноградом та сиром, схожим на пармезан.
Турецька бабуся дуже розчулювалася тому, що нам подобається виноград, я думаю, вона якраз його збирала. Частування в рахунок нам не включали, справді, як у гості сходили. Дуже душевно посиділи та відпочили, тепер з новими силами можна спускатися у бік Гереми.
Вечірня програма закінчилася невеликим фіаско, коли ми намагалися піднятися на чергову оглядку не по стежці. Треба було все-таки дотримуватись своїх обіцянок, не сходити зі стежок.
Наступного ранку, після милування кулями ми сіли у таксі та поїхали знову до Учисара. Звідти починався маршрут Медовою долиною. Над містами стояв чудовий туман у вигляді тонкої смуги, над туманом літали кулі. Виглядало це як фотошоп у реальному житті.
Медова долина подекуди була настільки апетитною, що її хотілося спробувати) По легкості цю долину ставимо на друге місце після Голубиної. Приблизно за півтори години вона перетікає в Білу долину, а та плавно переходить у долину Любові 2 і виходиш десь далеко від Чавушина.
Звичайно, весь похід по долинах обрамляється одиничними кулями, що пролітають. Одна проблема, ми знову вийшли далеко від Герем і потрібно якось потрапити в місто. На щастя, Туреччина належить до країн, де є максимально легкий і дійсно безкоштовний автостоп. Ми махнули рукою і одразу ж нас підібрала машина. Вже через пару миттєвостей ми знову у себе на базі) Після сніданку ми з вітерцем поїхали в одне із сусідніх міст Аванос.
У цьому місті є велика річка, яка компенсує нестачу моря у цьому регіоні. У річці купатися не можна, проте прогулянка сюди-туди трохи розвантажує мозок від постійного виду долин і дає відчуття зміни обстановки. Цього року навіть на гондолах можна річкою покататися.
Ще місто славиться гончарними майстернями, але не під час епідемії) Для продовження челенджу "ні дня без кавуна" потрібно було постійно стежити за місцями продажу кавунів. У результаті з Аваноса ми їхали додому з величезним кавуном. Саме продавщиця і викликала нам таксі.
Напевно, одне з найкращих місць для споглядання заходу сонця на околицях – це вершина Червоної долини. Сама долина незвичайна кількістю печерних храмів, тунелів та інших місць, де можна полазити.
Печерний храм
Чим ближче до заходу сонця, тим червонішим стає долина і її різнокольорові скелі. Цікавим відкриттям була смугаста скеля, яку ми бачили в інтернеті, до цього ми були впевнені, що це фотошоп.
Захід сонця тут справді надзвичайно червоний, такі заходи можна побачити на екзотичних берегах далеких морів. Тут важливо так розрахувати час, щоб не прийти пізніше заходу сонця, на верху долини є траса і ресторанчики. Я думаю, що якщо прийти занадто пізно, то нікого не буде і не буде кому викликати вам таксі. У гіршому випадку доведеться з ліхтариками повертатися в Герем через сусідню долину Міскендир.
У темряві долини зовсім не виглядають дружелюбними. Ми прийшли до піку в той момент, коли останні промінчики вечірнього сонечка сказали нам "гуле-гуле" і вирушили за горизонт. Відмінний завершальний захід сонця восьмого сезону подорожей. Завтра вже летітиме назад.
З самого ранку ми вирішили пройти останню долину на околицях – Міскендір. Востаннє подивилися, як злітають кулі.
Цікаво, але факт - видовище того, як злітають кулі не набридає, заради цього готовий рано прокидатися знову і знову. До початку долини Міскендир вирішили дійти пішки.
Одна проблема, ми з собою не взяли їжі на перекус, а в мене рано вранці щоразу починається голод. І як на зло о пів на сьому ранку все закрито і нікого взагалі немає. Незабаром ми проходили повз кемпінг у вигляді будиночків. Я пішов до будиночків, сподіваючись добути їжі. В одному з будиночків відчинилися двері, і я почув звук запалення плити. Значить, як мінімум, там є кава, а якщо кава, то й пожувати щось знайдеться. До мене на зустріч вийшов турецький дідусь. Я попросив “Ekmek”. Він мені радо подарував цілий батон. Навіть хотів би другий віддати, але ми б стільки не з'їли. Ех, якби не епідемія, то б обіймав дідуся. Потім по дорозі нам трапився величезний виноградник, і ми позичили гроно винограду. Як же смачно їсти виноград із хлібом ідучи за такими красами!
У такі моменти почуваєшся справді щасливим. Навколо були досить високі гори, частина долини була в холодній тіні. Складність ранніх походів у тому, що вранці температура близько 15 градусів, потім швидко тепліє. І по-хорошому треба виходити з кофтами, але потім їх за спекою нести в руках.
Але це все дрібниці порівняно з долинами, красу яких не передасть жодна фотографія, жодна розповідь. Але ви тепер на крок ближче до цієї краси. На прощання з містом ми зайшли за прощальним бореком. Хлопець сказав, що для туристів у них безкоштовна прощальна турецька кава і чай.
Прикупили футболок і в дорогу! Спочатку таксі до Невшехіра, потім п'ятигодинний автобус. Автобус, до речі, дуже затишний, прямо бізнес-клас, їхати зовсім не важко. Миші ще й мультики на персональному екрані крутили весь час. У автобуса були технічні зупинки на тих же місцях, що й рік тому Ми навіть хотіли пообідати в одному з ресторанів під час зупинки, але там проводили дезінфекцію. Я не знаю як там віруси, але персонал почав кашляти та чхати після дезінфекції. У результаті ми зайти не ризикнули. Один кашляючий турецький дідусь природно сидів у автобусі недалеко від нас, і, зважаючи на все, він не очікував, що ми його змусимо всі п'ять годин їхати в масці. Він намагався про щось поскаржитися помічнику водія, який теж їхав без маски, але помічник йому щось пояснив і той швидко надів маску.
На центральному вокзалі Анкари ми повечеряли у минулорічному ресторані. За чотири тижні нічого не змінилося - відлітати зовсім не хотілося, але в Києві на нас чекає дуже важлива подія – наше друге весілля на честь десятиліття. А це був просто чудовий медовий місяць!
P. S. Дашин челендж "Жодного дня без кавуна" тривав у результаті 47 днів.
Інформація про подорож
Дата подорожі: 01.08. 2020 – 01.09. 2020
Тривалість: 31 повний день
Авіаквитки: чартерний МАУ з пакета + Pegasus
Готель: пакетний номер + на сайті самого готелю + Ostrovok + Booking
Екскурсії: все самі
Складність поїздки: 3/10 (Нижчий за середній)
